Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Тепер воїни вже зручніше вмощувалися на ніч, намагалися підготувати місце для табору, там і там уже запалали багаття, Вітіко завів свого коня в затишне місце і добре накрив його попонами. Потім пішов до великого князя.

Вітіко проминав людей, що відпочивали так, як стояли в бойовому порядку, коли він мчав до князя по допомогу, але тепер лави знову стали набагато коротші, ніж тоді, почасти тому, що людей стало менше, почасти тому, що вони розташувалися глибше назад, а почасти ще й тому, що дехто пішов у намети, які стояли в таборі позаду.

Великий князь був перед спаленою садибою. На майданчик принесли багато стільців, і навколо князя вже зібралося чимало людей. Дехто сидів, але більшість стояли. Одразу після Вітіко прийшли Ровно та Діт. Коли всі зібралися, князь у бурому вбранні та матовій кольчузі підвівся зі стільця й заговорив:

— Ми тепер знову на тому місці, де вчора розмовляли зі зрадниками. Відтоді минув важкий день. Господь не дав упасти правді, навіть якщо й далі ще випробовує її. Зрада перешкодила нашій праці, але свого не доконала. Ми відійшли в тому непорушному порядку, в якому воювали, і стоїмо тепер на початку дальших зусиль. Я виставив варту, яка озирає простір навколо нас, вислав розвідників, які мають усе роздивитись, відрядив людей, які шукають поранених і полеглих. Полеглих шляхтичів, чиї місця поховання далеко, ми відправимо, так само й поранених, які здатні витримати подорож. Для поховання і піклування про інших уже дещо зроблено і ми й далі робитимемо все, що дозволятимуть обставини. Розвідники повідомили, що вороги знову відійшли до свого табору, з якого вранці вийшли проти нас. Я вже казав, що декого з нас, якщо вони не дуже зморені, треба послати по обидва боки війська, щоб вони дивились, чи ворог уночі не оточує нас, прагнучи перерізати нам шляхи.

— Високий пане, вже зроблено, — озвався Хотимир, — молоді вершники та піші зголосилися піти на це завдання, вони будуть міняти одні одних і доповідати.

— Добре, — кивнув головою князь. — Перше ніж перейти до того, що робити далі, слід скласти подяку. Люди, панове, вірні друзі! Вам дякує вся країна, вам дякую я! Скажімо спершу про тих, хто сам уже не може сказати. Сміл і Бен полягли мертвими на землю, два шляхетні сміливі чоловіки й проводирі нашого війська. Вони виконали своє завдання, й історія згадуватиме їх. Полягли й Смілові сини. Добрі юнаки дотримали слова, бо ж часто казали, що хочуть навзаєм боронити один одному життя. І боронили його навзаєм аж до смерті. Даліміл, онук старого й високоповажного леха Болеміла, пожертвував своїм життям, щоб поряд із ним не святкувала перемогу зрада. Інші онуки розкажуть про цей учинок правнукам, а вже ті — іншим правнукам. Пустимир, син нашого дорогого й рідного, наче батько, Любомира, послав свою душу на небеса за справу, яку сам обрав. Полягло ще й багато тих, кого ми не знаємо і чиїх імен нам сьогодні не назвуть. Полеглим Господь дасть на небі спочинок, а на землі славу. Кожному нашому другу, високого він стану чи низького, другу, що замовк сьогодні навіки на цій горі, ми присвячуємо нашу молитву, і нехай він матиме нагороду навіки.

— Навіки! — тихими голосами повторили присутні.

— А тепер до живих! — казав далі князь. — Оттоне, єпископе Празький, я дякую тобі за твої вчинки і твої слова!

— Думаю, я стояв на боці правди, — відповів єпископ.

— Я теж так думаю, тож нехай допоможе мені Всемогутній, — проказав князь. Трохи згодом заговорив знову: — Здику, єпископе Оломоуцький, я щиро дякую тобі, ти, коли поряд із тобою впав Бен, командував битвою.

— Високий пане, — відповів Здик, — я тільки оплакував Бена, а битвою командував ти, бо ж я знав, що ти командуватимеш.

— Дякую тобі, Даниїле, старший священику Праги, за твої вчинки і слова, — казав далі князь.

— Учинки незначні, а слова не допомагають, — заперечив Даниїл. — Нехай би моя молитва мала більшу силу, щоб ця війна скінчилася без великого лиха для країни.

— Я дякую вам, абати з Бржевнова, Кладрубів і Вілімова, і всім священикам, — знову говорив князь, — я висловлюю свою подяку вам, брати Дипольде й Генріху, сини Пржемисла, ви єдині з роду, що лишилися вірні.

— Ми завжди будемо вірні, — запевнив Дипольд.

— Знаю, — кивнув головою князь, а потім дякував далі: — Болеміле, ти, досвідчений в усьому чоловік, що завжди йшов за своєю вірністю і ніколи її не відцурався, хоч як було тяжко; ти зробив так багато послуг, — від часів мого діда короля Вратислава аж донині, — що допомагав набагато більше, ніж дозволяв твій час, і я дякую тобі. Моя подяка надто мала для твого вчинку і твоєї втрати.

— Високий пане, — відповів Болеміл, — я знав, що таке станеться, бо воно не могло нас обминути. Коли я почув про вмирущого Собеслава, я вже знав, що робитиму, і приготувався до тих дій. Під час битви полягли мої родичі й люди. А ті, хто живий, нехай сумують за ними. Я невдовзі поєднаюся з ними. Подбай лише, пане, щоб ця битва тривала недовго.

— Ми подбаємо про це, — мовив князь.

Після цих слів якийсь час панувала тиша. Потім знову заговорив князь:

— Любомире, ти зазнав тяжкого горя. Я дякую тобі й сумую разом із тобою.