Розділ «10. Вечір танців»

— Не хочеш мене поцілувати, Агно?

— Неправда. Хочу. Побачиш.

— Якась дивна ти сьогодні.

— Стрибни, Стаху, у воду, поки сонце, Остання нагода.

— А ти?

— Мені запізно. Я почекаю.

— Як хочеш.

Трохи насуплений, Стах розганяється, підстрибцем біжить мілизною, розкидаючи навколо серпи води, аж поки не пірнає в глибінь і, видно, на злість Агнешці, довго не з’являється. Виринувши, завертає до неї. Сонце — над самим обрієм. Стах увесь, як та фігурка з випаленої глини, бачена колись у музеї. Агнешка переходить на борт човна, сідає. Стах підпливає до неї, хапає за ноги, потім бере в обійми й несе на берег, на пісок.

— Як же я повернуся ось така мокра,— жахається Агнешка.

— А навіщо повертатися?

— Мушу.

Стах хвилю чекає, суплячи чоло від якоїсь, певно, нелегкої для вислову думки.

— Послухай, Агно,— лагідно, м’яко починає Стах.— Переведешся тут, змарнуєшся.

— Я вже чула це в Карві, і теж на пляжі. Коли б ти не роздягнувся, відразу ж хочеться тобі моралі. Це ненормально.

— Тоді я ще не знав, як це виглядатиме. Тепер вже знаю, бачу.

— Прошу тебе, не починай усе знову.

— Шкода, що я дозволив тобі повернутися перше, ніж я. Однак ти ж могла зачекати з оцим нерозумним рішенням.

— Ти міг і повернутися, я не забороняла.

— А професор?— сердиться Стах, роз’ятрений її впертістю.— Хіба ти забула, що він запросив? Чи мав я відмовити йому?

— Боронь боже! Його дочка непогана.