Розділ «10. Вечір танців»

— Агно, я тебе розумію,— обіймаючи дівчину за шию й пригортаючи її до себе, намагається залагодити суперечку.— Розумію, що людина може придатись будь-де. Але придасться тим краще, чим краще буде у неї місце. Чому саме тут? І саме ти?

— У тебе гарний голос.

— Агно, мені не до жартів. Не думай, що я якийсь пристосованець. Але подумай про нас. Подумай, як це мусить скінчитися...

— Скінчитися... я слухаю.

— Я — в місті, ти — тут. Інколи бачимося, що ж, гаразд. Але доки це триватиме? Агно, як ти не розумієш, що я тебе...

— То ти не хочеш мене поцілувати.

Поглянув на неї швидко, уважно. Відхилив її голову од свого плеча й поклав на шовкову косинку. Поправив пасмо волосся, що вибилося за косинку, на пісок. Приліг поруч. Заплющила очі. Стах цілує легко й щораз міцніше її шию, щоки, носик, кутики вуст, його рука з Агнещиної шиї перебирається до гудзиків плаття, розстібає їх. Пучки його пальців торкаються шкіри. Ні. Те було інакше, інакше.

— Заспокойся, Стаху. Тут всюди очі.

— Соромишся, боїшся?

Нараз Агнешка підводить голову, занурюється пальцями обох рук в його м’яке сипке волосся, притягує його обличчя до свого й, міцно заплющивши повіки, цілує Стаха довго, без віддиху, до болю. Тоді відіпхнула його голову й уткнулася лицем в пісок. Він схопив її в обійми, пригорнув.

— Скажи, Агно, поїдеш зі мною? Сьогодні! Сьогодні! Зараз! Знайдемо роботу в місті. Будемо разом. Ну скажи ж, Агно!

Просить, благає, водячи вустами по її волоссю. Агнешка вивільняється від його обіймів, дивиться на нього прояснілими очима.

— Знаєш, Стаху, тут, в Хробричках, є одна стара відьма, Бобочка.

— Про що це ти?

— Та слухай. Та Бобочка, знахарка, лікує людей. А справжнього лікаря в усій околиці не знайдеш.

Стах дивиться на неї якусь хвилю з недовірою, а потім починає сміятися.

— Ти — Чарлі Чаплін! У мене ж клініка. Асистентую в інституті!

Агнешка поважнішає. Веселі іскорки згасають в її очах.

— Це правда. Ти маєш клініку й асистентуру в інституті.

— То хіба це погано? Ти так говориш...