Розділ «10. Вечір танців»

Цей уміє підійти, підлеститися. Отож Павлинка, пославши Касю до інших дітей на ганку, просить його зачекати на щось повільніше. Музики грають майже без упину, одну мелодію на півтактові відразу ж змінює інша. Аж ось уже щось повільніше, можна спробувати повільнішим кроком. Та що ж, коли Юзек то викручується й подригує ногами, то назад на крочок відступить, змушуючи її на нього схилятися, а то вибиває химерні дрібушечки збоку неї й ходить вихилясом, що вже й не знає Павлинка, як тут бути.

Кася вже скучила за матусею, вперто пробивається до неї крізь гурт танцюючих, рученята простягає, а личко мокре від сліз.

— Та не плутайся, дзиго, під ногами! — шорстко прикрикнув на дівчинку Юзек Оконь.

— Чого це ти зикаєш? Що — вже Касі не впізнаєш? — спалахує Павлинка.

— Якої Касі?

— Твоєї! — майже крикнула.

— А таки й справді,— засоромився Оконь,— забагато їх у тебе. Якби кожний забрав своє, ми б, напевне, домовилися з тобою.

— Нема мені про що домовлятися. Пусти мене до дитини.

Стах — досить стриманий танцюрист, і ця обставина, виявляється, на руку Агнешці. Поки вони йдуть уздовж жіночих стільців, самим краєм кола танцюючих, вона схоплює уривки розмов, зауваження й дотепи. Та почуте нараз переростає в муку, і Агнешка починає сама вести в танці, веде партнера в тисняву пар посередині кімнати, в надії уберегтися від тих отруєних стріл. Запізно. До вже почутого приєднується нове, а до болю напружена підозрілість кидає її в неспинний, без кінця повторюваний, літаючий десь під черепом шелест, шум, тріск поговору й обмови.

— ...обоє голісінькі були, правду кажу... (це, певно, Коздроньова). — ...не задарма він з нею так носиться... — ...вистриже вона і його, міське зіллячко... — ...в чоловічих штанах літає, з чоловіками міряється силою, придуркувата якась... (Пащукова?).— ...нових собі навела... — Що вони в ній бачать: суха, кощава, навіть вбратися до ладу не вміє (напевне, Пеля).

Та до всього цього мовчазні, але вимовні, зловтіхою та насмішкою підшиті погляди Льоди з-за плеча Балча, з котрим уже танцює.

Чи чує ті зауваження Стах, чи розуміє? Мусить, одначе, чути: не ці, то ті, від стіни, де ласо буркотять чоловіки:

— Але ж, брате, єдваб...

— ...нова на черзі...

— ...будуть вечорниці, га?..

— Не подобаються мені щось ці люди,— промовляє врешті Стах.

— Перебільшуєш. Такі, як і скрізь.

Але її очі не підтверджують слів, диктованих упертістю й затятою гордістю. Вони — пильні й насторожені. І якийсь силуваний її усміх, вдавано безтурботний. Вторячи оркестровій мелодії, дівчина наспівує біля Стахового вуха, не даючи йому дослухатися до навколишнього шепоту. Крадькома позиркує довкола, зауважує, хто і як дивиться на них. Ніби в облозі. Тільки острівцем доброї надії серед грізного й ворожого стовпища на мить виринає й знову зникає пара приятелів — Іза й Толек. А той, вчорашній картяр, з котрим Іза розпочинала танцювати, тягне до буфету вутлу, що все опирається, дівчину — так то ж недавня партнерка Толека. Раптом звідкілясь як вродився біля них Юр Пащук, втискується поміж них, хапає настирливого блондина за плечі: і вже їх заслоняють рясні пари танцюючих.

— Вийдімо звідси, Агно! — пропонує Стах.

Він нібито прочитав її щораз тривожніші думки.