Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Ерна здобула швидше перемогу, ніж успіх, коли, зігравши у фільмі «Вічна тінь» другорядну роль, так сподобалась пресі, що її дужче хвалили, ніж акторку, яка виступала в головній ролі.

Аж тепер для неї почалася справжня робота, бо в той час голос преси був для верховод кіно не присудом, а тільки відплатою за оголошення. І все ж для Ерни критика мала те значення, що надала її прізвищу першого скромного звучання, а її фізіономії — перших обрисів. І вона з природженою спритністю почала працювати над своєю кар’єрою.

Тим часом у кіно вона мала справу з людьми, подібними до її батька: з дрібними міщанами, що полюбляли гучні слова. Це була пора інфляції в індустрії кіно. Туди сунули люди з усіх галузей, з усіх кінців, з усіх провінцій: з текстильної промисловості і з готельної справи, з фармакології і з фотографії, з салонів моди й іподромів, видавці й журналісти, агенти з продажу готового одягу і придворні фотографи, відставні офіцери й люди випадкових заробітків, з Катовиць і Будапешта, з Галичини і Вроцлава, з Берліна і Словаччини. Кіно було Каліфорнією. Колишні біржові маклери з Чернівців сиділи разом з німецькими націоналістами, титанами промисловості, й вигадували патріотичні фільми. Агенти з продажу абажурів гасали по ательє, гримали на механіків і називали себе освітлювачами. Пересічні портретисти стали декораторами, студенти, що керували академічними клубами дилетантів, стали помічниками режисерів. Вантажники, вигнані з меблевих комор, стали художниками-оформлювачами, фотографи звались керівниками зйомок, валютники — директорами, поліційні нишпорки — «консультантами з криміналістики», спритні покрівельники — «конструкторами-будівничими», а всі, хто був короткозорий, — секретарями. Багато хитрих службовців міняльних контор ставали самостійними, наймали приміщення на Фрідріхштрассе й називали його «дирекцією», шукали якийсь куток на Темпельгоферфельді й називали його «ательє», самі компонували фільми й ставали авторами, наказували якійсь дилетантці плакати, а її партнерові галасувати й ставали режисерами, зліплювали картон і ставали архітекторами, запалювали магнезію і ставали майстрами освітлення. Кожен з них був одним, а ставав іншим, ким сам хотів.

Продавці сигарет відкривали кінотеатри і після сьомої години вечора, скінчивши торгівлю в крамниці, продавали втричі більше квитків, ніж було місць у залі. А місць у залі було так мало тому, що її оздоблювали надто великою кількістю підробленого мармуру, кубістських лож та експресіоністських балюстрад. Інтелектуали не дуже успішно запобігали ласки у власників ринків і ательє. Часом котромусь із них щастило перечекати всі вигадані наради, через які його не приймали, власкавити всіх стенографісток, що, мов собаки, гавкали перед канцеляріями своїх хлібодавців, перехитрувати всіх секретарів, що бажали їм зла, бо самі тремтіли за свій шматок хліба, і, нарешті, перемогти свою відразу до ручкання з усіма підряд і до «пристосовництва», як тоді казали. Та однаково ті інтелектуали мали в кіно тільки голос, а не вирішальне слово, бо що вони знали про фінансовий бік справи, про публіку, про Америку?

Статистки пропонували свою цноту за непевну обіцянку третього помічника режисера зробити з них «зірку». Коло білих дівочих ліжок з балдахіном у міщанських домівках висіли поштові картки з портретами їхніх улюбленців, підписані в день прем’єри. Щоб якось-таки вплутати цих розрекламованих на весь світ красунь у справді цікаві пригоди, каравани з кінофабрик вирушали в далекі подорожі до магарадж, гейш, тореадорів і факірів. Акціонерні товариства розпадалися в друзки, а на їхніх руїнах поставали нові. Директори опускалися до ролі статистів, а статисти підіймалися до рівня зірок.

Це був світ для спритних людей, світ для Ерни. Це вже був не провінційний театр з начитаними секретарями, з вразливими неосвіченими режисерами і розважними, боязкими й убогими директорами, тут панував не вічний страх, що театр «закриється», а навпаки — вічно святкове хвилювання відкриття. В театрі для акторки було велике щастя, коли режисер щось умів і ще не опинився в Берліні, коли він кохав її всім серцем, а ще не спав з нею, і коли після трьох вечорів у ліжку ще й далі був переконаний, що на неї чекає «майбутнє». В театрі, що почав занепадати, спритність не давала їй жодної користі. Там не було ніякої тактики, намарне йшла вся сила, кожні обійми, кожне кокетування з театральним агентом, кожні фальшиві лестощі на адресу директора, кожна тонка інтрига проти товаришки, кожна видатна сцена, в яку ти вклала всю душу, кожен букет квіток, які ти сама собі посилала. У кіно ж, навпаки, все було нове, пахло лаком, тут ще не склалась традиція «випихати», «шити в дурні», «доводити до сказу», «замилювати очі», «пробиватись ліктями» — все це взято з театрального світу, але ще не цілком пристосовано до кіно. Хоч слово тут не мало ще такого значення, домовленість оберталась у жарт, підпис означав «буде видно», обіцянка — «порожнє слово», а угода — «крутійство», зате лють викликала пошану, хитрощі — увагу, близькі стосунки — страх, а втриматись у ненастанній зміні було легше, ніж у постійному, повільному й певному завмиранні. Той, хто так пильно вивчав життя і мав такий гіркий досвід, як Ерна, легше міг здобути «становище» в кіно, ніж у театрі.

Треба було чимось заімпонувати примітивному дрібноміщанському смакові чоловіків з кіно. Може, вродою? Вони мали якийсь дивний смак. Удаваною шляхетністю душі? Вони не знали, що це таке. Вишуканим тоном? Вони не почули б його серед галасу, який самі зчиняли. Химерними манерами? Вони почали б наслідувати їх. Романом з якоюсь «великою цяцею»? Таке вже бувало. Розпустою? Це нікого не здивує. Хистом? Кожен має хист. Залишилось одне: змішати всі способи, скомпонувати їх і користатися ними залежно від потреби, а ще — це ніколи не зашкодить — стати трохи «ненормальною». Це тримає на відстані нестерпних, нудних чоловіків і завжди дає тему для розмови. Зрештою це так віддалило її від рідної домівки, від матері, від батька, від власної крові, що вже можна було сказати напевне: вона ніколи не повернеться до минулого.

Отже, Ерна завела собі одну товаришку, потім дві, три.

Колишні її театральні свати, що теж подалися в кіно, ще й самі не знаючи навіщо, хитали головами й подумки зважували, як повернути до нормального життя таку вродливу жінку. Власне, всі чоловіки зважували це, навіть інтелектуали, яким було відоме таке явище. Їм дуже подобалась Ерна. Подобалось те кокетування, що з погляду чоловіків було даремне і саме тому збуджувало їх; той розум, що здатний був слідкувати за летом найскладнішої думки, та товариська простота, що нікого не обтяжувала; та грація, якась хвороблива й ніби неприкаяна; той «непересічний хист», якому не заважав «непересічний розум»; Ернина постійна готовність віддаватись, але не чоловікові; очевидна неможливість сподобатись їй, хоч вона й потребувала чоловічого обожнювання і не здатна була приховати цього. Її високо цінували, як усе недосяжне, що сама природа оточила муром.

У товаристві ділових людей кіно Ерна поводилась інакше: глузувала з інтелектуалів і з їхньої «відірваності від життя», натякала, що теперішні часи потребують людей діла і що робити гроші — більше мистецтво, ніж грати в театрі. Вона марила Америкою й оповідала, що дитиною вже була там. Вона поширювала казку про своє вбоге походження й запевняла всіх, що мусить заробляти багато грошей, бо їй доводиться утримувати батьків і численних братів та сестер, які мешкають у найгіршому районі Відня. Це, щоправда, не заважало їй знайомитися з угорськими графами. Хоч вона й удавала, що не цінує хисту, а надто свого, проте ані на мить не втрачала зверхнього тону, властивого акторам. Вона поводилась, неначе вільний від упереджень аристократ у товаристві буржуа, які шанують його не тому, що він не має упереджень, а тому, що він аристократ без упереджень.

Вона вміла розмовляти і зверхньо, і як рівний з рівним.

— Вона чарівна! — казав пан Прінц із фірми «Альга».

— О, справді чарівна! — вторував йому пан директор Натанзон.

І обидва, не знаючи один про одного, запрошували її на прогулянку.

Вона йшла і з тим, і з тим, давала їм помилуватися своєю начебто несміливою беззахисністю, кожному з них залишаючи надію, що він, саме він міг би навернути її до «нормального життя», якби після цієї першої прогулянки запросив на кілька ще інтимніших. І від кожного з них отримувала ролі.

Малих ролей вона вже не брала. Свої справи вона довірила одному відомому адвокатові, якому поки що нічого не платила. Режисерам вона казала почекати, а сама вчилася їздити верхи, фехтувати, плавати, лазити по деревах, стрибати, робити акробатичні вправи на трапеції — всього, що потрібне для голлівудського Дикого Заходу. Інколи вона раптом захворювала або з нею ставався нещасливий випадок. Вона щосереди запрошувала до себе впливових осіб, найняла секретаря, купувала в антикварів фігурки Будди, влаштовувала публікацію своїх фотографій в ілюстрованих часописах, «принципово» не давала ніяких інтерв’ю, подорожувала літаком, а не поїздом, наражалася на справжню небезпеку, щоб здобути славу, підтримувала страйкові комітети, декламувала радикальні вірші, називала товаришами людей, яких мало цінувала, але й просила познайомити її з тим чи з тим вищим офіцером, якого також «могла зрозуміти», врешті досягла того, що їй почали платити високі гонорари, робила борги, мала успіх, пошану і всі переваги, які дає вміння подобатись.

Вона почала топтати стежку до Голлівуду.

Я ніколи не мав бажання побачити Ерну на сцені, хоч вона й далі, ніби тимчасово, виступала в театрі. Краще б сказати, я хотів її бачити не в тій ролі, до якої її змушував фах, а в іншій, яку вона знайшла собі сама і яку грала вдень краще, ніж ту офіційну ввечері на сцені. До притаманної мені, мабуть, від природи, нелюбові до театру у випадку з Ерною додалося ще й побоювання, що я, зворушений грою цієї фахової лицедійки на сцені, перестану бачити її наскрізь, підпаду під вплив її гри і в приватному житті. Таке часто буває. Мені здається, що акторам, а надто акторкам, ми замість моральної оцінки даємо оцінку мистецьку. Наше кохання, відданість вони здобувають не чесними, так би мовити, первинними, жіночими засобами, а завдяки нашій поблажливості — наприклад, до їхнього дешевого кокетування, викликаного фаховою потребою в багатьох випадках удаватися до дуже дешевих засобів, щоб домогтися відповідного враження. Тому акторці ми швидше вибачаємо несмак, ніж іншій жінці. Не одній акторці, навіть бувши суворими моралістами, ми прощаємо моральні вади. І все це робимо не з «пошани до мистецтва», а з підсвідомої поваги до зусиль, які їй потрібні для того, щоб сподобатись юрбі і водночас не відштовхнути від себе одиниць. До Ерни я був упереджений. Але, знаючи, що всяка оцінка, навіть упереджена, більш-менш справедлива, вірячи в слушність свого упередження, я, хоч який був цікавий і хоч як близько брав до серця все, що стосувалось мого приятеля Арнольда, не вважав за потрібне складати іншу оцінку Ерні як акторці, може, трохи й прихильнішу. А проте одного разу я не зміг відмовитись від Арнольдового запрошення і пішов з ним до театру. Ерна грала тоді роль, що подобалась публіці. То була якась посередня п’єса — я забув і її назву, і автора, і навіть зміст. Ерна грала так звану неоцінену дружину чесного філістера. Мене дратував уже самий безсоромний сюжет тієї п’єси. Я вже не кажу про дешевий шаблон — неоцінена дружина й чоловік-філістер, — безмежно нудний, як на мій смак, але й враження, яке аргументи автора справляли на слухачів, було надто тілесне й неприємне, як їхній піт і дух. Здавалося, що секреція людських тіл залежала від більшого чи меншого естетичного або ж інтелектуального враження, яке вони діставали. Люди інакше сміються з двозначного жарту, ніж з вишуканого дотепу. Сльози, які жінка з народу проливає над незугарною драмою, мають гірший склад, ніж ті, що їх та сама жінка ронить у хвилину тихого смутку. В тій п’єсі Ерна була безпосередньою причиною настрою, який опанував публіку. Вона грала свою роль напевне переконливіше, ніж її написав автор. Вона зуміла так ошляхетнити незграбні наміри незграбного автора, що вони здавалися майже мистецькими. Але саме тому я й упізнав у ній Ерну з кав’ярні літераторів, просто-таки спіймав її на гарячому. Вона мала хист спритної модистки з передмістя, що з дешевого краму вміла зробити річ, яка у вітрині здавалась майже вишуканою. Мала подвійну можливість подобатися. Людей вабили дешевина матеріалу і облудний доказ, що, незважаючи на це, він може бути вишуканий.

У житті Ерна була тендітна. На сцені ж здавалась просто кволою, але не позбавленою грації. У житті вона була гнучка й витривала. На сцені ж — слабка й безпорадна. В товаристві чоловіків вона поводилася так, що кожен відчував потребу опікуватися нею, навіть кожен гадав, що має певне завдання. На сцені вона мала такий вигляд, ніби її залишили всі чоловіки, і кожен глядач чоловічої статі в партері ладен був кинутись їй на допомогу. Після обіду вона розмовляла низьким голосом, що наче йшов від серця, а ввечері — високим, дзвінким, який ставав таким зі страху. Добре продумане кокетство, що протягом дня робило її розумною і дотепною, ввечері оберталось на інше, яке вже творило шляхетну, тиху, покірну простоту. Коли в розмові хтось зачіпав неприємну для неї тему, Ерна спритно ухилялась, мов пружний м’ячик, що нібито й подається, але здатен приховати повітря, яке надає йому пружності, так, щоб цього ніхто й не помітив. Та коли вона була на сцені, то, здавалося, з якоюсь блаженного безтурботністю наражалася саме на ті небезпеки, які вдень так спритно вміла відвертати. Ставало страшно за неї. Хотілося гукнути їй: «Не йдіть туди! Не кажіть цього! Будьте обережні! Трохи брешіть!» — їй, яка завжди була обачна й здебільшого брехала, не тому, що мусила так багато всього приховувати, а тому, що добре знала: брехня принадніша за правду, якщо навіть людям відома правда і вони не вірять брехні.

Хоч яка вона була спритна, а мені здавалося, що не тільки я, особисто знайомий з нею, але й інші люди, наприклад, критики (якщо вони розумілись на жінках бодай наполовину так, як на театрі), помічали дивну невідповідність між тією кволістю, яка щохвилини могла зломитися, і гнучкими, як у змії, пружними, майже м’язистими рухами її тіла, рук, шиї. В діалозі вона зводила очі вгору, наче молилася. Але ж врешті-решт повинно було впасти в око, що за тим вічним звертанням погляду до неба, навіть тоді, коли в тексті стояло: «Дайте, будь ласка, склянку води!», — ховалась велика байдужість, що воно виходило з душі людини, здатної сплутати небо з блакитним парканом. Не можна було не відчути, що той, хто вміє благально зводити очі до неба, нездатний молитися. Не можна було, врешті, не переконатися, що та вишуканість, якою так захоплювались дружини різників, випливала з певних дидактичних міркувань, не була безкорисливою, як сама гра, а мала підсилювати гру й повчати глядачів.