Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Ні, він не давав їм ніякої радості, принаймні батькові. Цезаря рідко можна було застати вдома. Він тинявся вулицями, його можна було побачити перед входом у цирк Кавалі, перед кінотеатром на околиці міста й на тій вуличці, де в кожному будинку містився бордель. А він мав лише чотирнадцять років. Я добре пам’ятаю його червоне, простацьке обличчя з грубими, невиразними рисами, низьке наморщене чоло, що немов хотіло вдати з себе стурбоване, дивовижний контраст між його скептичним ротом, що скидався на старий, невеселий серп, і ясними, зеленкуватими, по-тваринному безтямними блискучими очима. Коли йому було п’ятнадцять років, він спав з усіма покоївками в сусідстві, чорний заріст пробивався з кожної пори на його обличчі, а брови почали зростатися на переніссі. Він «не хотів учитися». Старий Ціппер «забрав його» з гімназії і «віддав» до реальної школи. Тут він влаштував бійку з товаришем, розбив йому носа й дав у зуби вчителеві, що хотів їх розборонити. Тоді старий Ціппер «забрав» Цезаря з реальної школи й «запхав» його до народної школи. Там було чимало таких цезарів, і вчителі стереглися, щоб ті їх не набили. Цезар Ціппер там нічим особливим не відзначався, сидів по два роки в кожному класі, але користі з того було мало. Залишивши врешті школу, він тільки й умів, що сяк-так читати й писати.

Цезар ніби не належав до родини Ціпперів. Насамперед його ніколи не можна було застати вдома, хіба що як сідали їсти. Тоді він примощувався в кінці столу, спиною до тих дверей, що вели до кухні, навпроти старого Ціппера, який між стравами сердито й зневажливо позирав на свого невдатного сина. Цезар не зважав на це. Він не підводив голови від тарілки, щось тихо мурмотів, постукував підборами об підлогу, тарабанив пальцями по стільці, знаючи, що цим ще дужче дратує батька. Здавалося, що він навіть задоволено прислухався, як у старому Ціпперові закипала лють. Але той ще стримувався. Та ось подавали солодке, яке Ціппера ніколи не вдовольняло, і він раптом вибухав. Він шпурляв у Цезаря сільничкою, чого той давно вже сподівався і вправним рухом звичної до цього людини ловив сільничку й знову ставив на стіл. Грюкав стілець: то старий Ціппер відсовував його від столу й підводився. Він стояв, схилившись, тримаючи в лівій руці серветку, а правою сягав позад себе, шукаючи спинки стільця. Якусь мить видно було, як його рука хапалася за порожнечу. Я ще й досі немов бачу перед собою ту його праву руку. Вона скидалася на тварину — на якогось волохатого павука, що наосліп хоче спіймати уявну здобич. Та рука була страшна, страшніша за обличчя старого, надто простодушне, щоб хоч на мить стати страшним.

Тієї секунди Цезар лівою рукою відчиняв двері до кухні. І ось уже звідти долинав приємний запах їжі, чути було, як на плиті щось кипить і як пані Ціппер схлипує й витирає носа. Тримаючи ліву руку на дужці дверей, а правою затуляючись, мов щитом, Цезар показував батькові довгого червоного язика. То був ніби не язик, а щось безсоромне, оголене, навіть більше, ніж оголене, — обдерте від білої шкіри. Язик витягався в бік старого Ціппера, немов відкрита рана або червоний омах полум’я. З горла в Цезаря вихоплювалось глухе бурчання, наче там починався невеличкий землетрус. Наступної миті він зникав за дверима.

Ця сцена повторювалась кілька разів на тиждень, власне, я бачив її щоразу, коли мене запрошували до столу. Арнольд знав усі фази цієї сцени, і вона вже не вражала його. Навіть здавалося, що він спостерігав її з неабияким задоволенням, — часом я бачив, як під час тієї короткої безсловесної бурі, супроводжуваної тільки страшними жестами й нелюдськими голосами, він силкувався приховати зловтішну посмішку, що все-таки проступала в нього на обличчі. Я не пригадую, щоб Цезар чи старий Ціппер колись доїдали до кінця, на їхніх тарілках завжди лишались неприємні недоїдки — руїни після бурі.

Та як після бурі настає погода, так і старий Ціппер починав жартувати, тільки-но зникав його невдатний син. Перед ним ще стояли недоїдки від обіду, а він ніби й не бачив їх. Він уже говорив про те, що ми сьогодні робитимем після обіду. Чи ми вже докінчили уроки? Чи бачили нову карусель, яку цього тижня поставив італієць поряд з багатьма іншими, що вже були там раніше? Чи ми вже знаємо, що ляльковий театр Андреаса дає сьогодні нову програму? Чи вже читали в газеті, що канікули цього року почнуться не наприкінці червня, як звичайно, а посередині цього місяця?

Ось що турбувало старого Ціппера. Іноді він підходив до шафи, врочисто відчиняв її, мов олтар, і діставав скрипку в чорному футлярі, що нагадував труну. Разом зі скрипкою там була похована юність і надії старого Ціппера. Адже він мріяв стати музикантом і мало не став ним. Він мав, за його словами, «нелюдський слух», і одного чудового дня почав грати — без нот, без «початкових основ», без учителя, «наче його надихнув якийсь дух». Далі він уже «грав усе, що чув». Грав «менуети й вальси». Ходив на «всі нові оперети» і другого дня відтворював арії з них «на слух». Тепер він ще вмів зіграти тільки одну пісеньку: «Знаєш, мамцю». Мене вона зворушувала до сліз, а старого Ціппера нітрохи не засмучувала. Навпаки: що більше морщилося його обличчя, то виразніше проступали на ньому захват, меланхолія і смертельна туга, тим дужче веселішала його душа. Він розтягав звуки до безконечності, як гуму, вставляв тремоло, де йому подобалось, його скрипка стогнала, нарікала, вила, чи була в цьому потреба, чи ні. Мені мороз пробігав по спині, а Ціп-перів батько виявляв свій добрий гумор тим, що бадьоро відбивав ногою такт і робив паузи в непередбачених місцях, задоволено позираючи навколо, захоплений собою, немов артист, що чує якісь далекі оплески, вловимі тільки для його вуха.

В кожному разі старий Ціппер з усіх мистецтв, навіть з усіх духовних проявів і форм життя найдужче любив музику. Вона заступала йому віру в Бога, існування якого він заперечував. Заступала, мабуть, і кохання, якого він не зазнав, і щастя, яке від нього тікало. Тож не дивно, що він хотів зробити музикантом бодай одного свого сина. Певну надію давало йому усвідомлення того, що Цезар учився важко, неохоче й не приховував своєї відрази до книжок, отже, мав «погану голову». Ага, думав старий Ціппер, цей буде музикантом! Ім’я Цезар Ціппер ніби створене для митця. Арнольд буде вченим, а Цезар віртуозом! Проте виявилося, що Цезар у музиці теж не робив ніякого поступу і після трьох років дорогого навчання в найкращих учителів міста все ще цигикав на скрипці гами.

— Навіть вальса не вміє заграти, — нарікав старий Ціппер. — Ну добре, не можна від кожного вимагати, щоб з нього вийшов митець, і з Цезаря не вийде, але ж хоч би міг заграти в товаристві, як захочеться потанцювати! Молодий хлопець має бути приємним, таким, щоб його всі любили!

Проте Цезар не давав ніяких підстав себе любити.

Якось старий Ціппер повернувся з післяобідньої прогулянки на годину раніше, ніж звичайно. Що сталося? Був один із найкращих весняних днів, наближався Великдень, родина чекала брата з Бразилії, і в цілому помешканні Ціпперів панувало те радісне хвилювання, яке викликають непередбачені витрати, найнята праля й очікування гостя. Світило сонце й цвіріньчали горобці. Але старий Ціппер, похиливши голову, важким кроком ходив з однієї кімнати до другої. Що сталося?

Виявляється, він дорогою зустрів Цезаревого вчителя музики й довідався, що його «нікчемний син» уже місяць не з’являвся «на лекції», мабуть, витрачав на щось інше гроші, які йому щомісяця давали для вчителя. Коли Цезар, ні про що не здогадуючись, повернувся додому, батько взяв у нього скрипку й мовчки розтрощив її об його тверду голову.

Тріски тієї скрипки старий Ціппер старанно визбирав з підлоги, зв’язав міцним шнурочком і сховав у торбину.

— До самої смерті, — присягнувся він, — я зберігатиму цю розтрощену скрипку.

Вона лежала в сейфі фірми «Айснер і К°» поряд зі страховими полісами й свідоцтвом про шлюб.

Коли я тепер згадую старого Ціппера, то щоразу дивуюся, що тоді не помічав, яка то була сумна постать. Він сам цього не усвідомлював. У ньому було щось від смутку блазня. Але мені він здавався веселим, як завжди дітям здається веселим блазень. Старий Ціппер з ріденькою моряцькою бородою кольору чаю, що облямовувала його широке обличчя і здавалась зайвою розкішшю, немов рама навколо невиразної картини, старий Ціппер з лагідними карими очима, в незмінному круглому цупкому капелюсі, якого він надягав, навіть коли підходив до відчиненого вікна чи бодай на кілька кроків віддалявся від дому, щоб купити газету, старий Ціппер з чорним ціпком «зі справжнього червоного дерева», — цей старий Ціппер, коли я тепер думаю про нього, щоразу глибоко засмучує мене. Мені сумно й цієї хвилини, коли я розповідаю про нього. Він мав багато клопоту в своєму житті, але, мабуть, ніколи не страждав. Та саме тому він і був такий сумний, немов спорожніла кімната, сумний, немов сонячний годинник у затінку, немов старий вагон на заіржавленій колії.

А проте була одна людина, що страждала через того лагідного, простодушного чоловіка, хоч він напевне не знав про це. То була пані Ціппер.

Вони не пасували одне одному, справді не пасували. Але ніхто ніколи не думав про те, що вони не пара одне одному. Так завжди буває, коли ми спостерігаємо за якимось літнім подружжям. Нам воно здається fait accompli[3]. Немає вже сумніву, що вони — одне ціле. У них є діти, великі діти. Нічого вже не лишилося з того опору, який вони, ніби зброю, використовували одне проти одного в перші роки подружнього життя. В обох та зброя притупилася, боєприпаси вичерпались. Вони — двоє давніх ворогів, що через брак бойових засобів уклали перемир’я, яке скидається на союз. І вже нічого не відомо про їхню давню ворожнечу.

Проте в хвилини, про які не знає сторонній спостерігач, вони використовують одне проти одного залишки своєї зброї або вдаються в цій домашній війні до іншого знаряддя, мирного. Ще відтоді, як їхня ворожнеча була свіжа, в них залишились різні засоби ненависті, не використані до кінця: посмішка, що з’являється саме тоді, коли другому тяжко; слівце, що нагадує давно пережиту моторошну сцену і, вимовлене, знов ятрить загоєні рани; особливі погляди, від яких той, кого ними обдаровують, кам’яніє; раптові рухи, що зненацька будять приспану, огорнену імлою забуття ворожнечу, як під час війни вистрілена ракета освітлює невидиме в темряві розташування війська і загрозу, приховану в ньому.

Так жило подружжя Ціпперів. У моїй пам’яті назавжди залишиться обличчя пані Ціппер. Його вкривав якийсь вологий серпанок. Здавалося, ніби її сльози стоять на самій поверхні очного яблука і щомиті ладні политися звідти. Вона носила довгі сині фартухи і скидалася в них на сестру-жалібницю другої категорії. Вона долала життя в м’якеньких капцях, ніколи не розмовляла голосно, часто зітхала і втирала носа. Коли вона підносила хусточку до обличчя, видно було її сухі, затверділі руки з непропорційно дужими пальцями, ніби штучно прищепленими до надто кволої долоні. Часто в святкові дні вона надягала чорну сукню з блискітками і тоді здавалася ще жовтішою, ніж звичайно, немов її заморозили й щойно витягли з льодівні. На стільці вона сиділа неприродно випростана — не з гордощів, а з покірності, безсилля, горя й жалю. Своє безбарвне ріденьке волосся пані Ціппер начісувала на широке й високе чоло; це був наче примусовий захід, причепурювання проти її волі, ніби зачесали тоді, як вона зомліла, і вона жодного разу не поглянула в дзеркало. Тільки уста пані Ціппер, тепер уже запалі й гірко скривлені, коли їх часом торкалась усмішка, свідчили про давно згаслу вроду, про те, що вони раніше були повні й принадні, і на підборідді ще на якусь частку секунди з’являлась симпатична ямка — ні, вже не сама ямка, а тільки натяк на неї. Її усмішка, рідкісна усмішка, здавалася тихими поминками, які вона крадькома влаштовувала по своїй молодості. В її збляклих вологих очах спалахувало слабеньке, недосяжне світло і знов швидко згасало, наче миготливий спалах дуже далекого маяка.

Пані Ціппер ніколи не всміхалася в присутності свого чоловіка, ніколи не відповідала на його дотепи, ніколи не встрявала в розмову, до якої він часом пробував її залучити. На всі його запитання вона відповідала одним словом: «так» або «ні». Як же вона, мабуть, його ненавиділа, а може, й зневажала! Він, певне, відчував її ненависть, сховану за тим незворушним спокоєм, як відчуваєш гладеньку тверду кригу під снігом. Вона його дратувала. Не бувши дуже розумним, він починав глузувати з неї. Щоразу, коли Цезар після бурі зникав, пані Ціппер, зітхаючи, виходила з кухні. Тоді, бувало, старий Ціппер питав її веселим голосом: