Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— Старий помирає! — сказав Сметана.

— Я їду у Шенбрун! — сказав пан фон Тротта.

І він поїхав у Шенбрун.

Безугавний дрібний дощ огорнув Шенбрунський палац так само, як і лікарню для психічнохворих у Штайнгофі. Пан фон Тротта рушив до палацу тією самою алеєю, якою колись давно-давно йшов на таємну аудієнцію у справі свого сина. Син був мертвий. І цісар теж помирав. І вперше відтоді, як пан фон Тротта одержав звістку про смерть Карла Йозефа, він ніби збагнув, що син його помер не випадково. «Цісар не міг пережити Троттів!» — подумав окружний начальник. — Він не міг їх пережити! Вони, Тротти, його врятували, і він пережити їх не міг».

Пан фон Тротта лишився надворі. Він лишився надворі, серед простої двірської челяді. Із Шенбрунського парку прийшов садівник, у зеленому фартусі, з лопатою в руці, спитав у тих, що стояли довкола:

— Як він там зараз?

І ті, що стояли, — лісники, візничі, дрібні урядовці, портьє та інваліди (яким був і батько героя Сольферіно) відповіли садівникові:

— Нічого нового! Він помирає!

Садівник відійшов, подався зі своєю лопатою копати грядку, невмирущу землю.

Ішов дощ, тихий, рясний, дедалі рясніший. Пан фон Тротта скинув капелюха. Дрібні урядовці нижчих ранґів визнали його чи то за одного зі своєї братії, чи то за листоношу з Шенбрунської пошти. І декотрі питали окружного начальника:

— Ти знав старого?

— Так, — відповідав Тротта, — він колись розмовляв зі мною.

— А тепер він помирає, — сказав лісничий.

Саме тоді до спальні цісаря зайшов священик зі святими дарами.

Франц Йосиф мав тридцять дев’ять і три десятих (йому щойно зміряли температуру).

— Так, так, — сказав він капуцинові. — Виходить, це смерть!

Цісар трохи підвівся на подушках. Він чув невпинний шелест дощу за вікнами і деколи то тут, то там — кроки по рипливій жорстві. Ті звуки лунали то ніби десь дуже далеко, то зовсім близько. Інколи цісар пізнавав, що тихе струмування за вікнами — то дощ. Та він швидко забував, що то дощ, і тому кілька разів питав у свого ляйб-медика:

— Чого воно так сичить?

Бо він уже не міг вимовити слова «дзюрчить», хоч воно й крутилося в нього на язиці. Але, спитавши про причину «сичання», він і справді повірив, ніби чув лише «сичання». «Сичав» дощ. «Сичали» кроки перехожих. А втім, не мало ваги, про що саме він питав, бо його вже не було чутно. Він тільки ворушив губами, йому здавалося, що він говорить цілком виразно, хоч і тихо, — зовсім так, як говорив кілька останніх днів. Часом цісар дивувався, що йому не відповідають. Та невдовзі по тому забував і про своє запитання, і про свій подив. І знов увесь віддавався лагідному гомонові світу, що жив довкола нього, тимчасом як сам він помирав. Він нагадував дитину, що втрачає будь-який опір супроти сну, втихомирена колисковою піснею й заколисувана нею. Цісар заплющив очі. Та за хвилину знов розплющив і побачив на столі простого срібного хреста і сліпучі свічки, які чекали на священика. І він зрозумів, що хутко прийде патер. І поворушив губами й почав, як його вчили ще хлоп’ям:

— У каятті й смиренні сповідуюся в гріхах своїх…