Розділ «14. Бавдоліно рятує Александрію завдяки корові свого батька»

— Слушно, Бавдоліно. Мені це якось не спадало на гадку.

— Ваша величносте, — втрутився маркіз Монферрато, — не варто вважати цих селюків розумнішими від нас. Мені здається, що перед нами — виразний знак, що місто має більше припасів, ніж ми вважали.

— Аякже, аякже, — одноголосно вигукнули всі інші вельможі, й Бавдоліно подумав собі, що зроду не бачив стількох брехливих людей укупі, причому кожен чудово знав про брехливість іншого. Але це значило, що облога для всіх стала вже тягарем.

— Мені теж здається, що мені повинно так здаватися, — дипломатично відповів Фрідріх. — Вороже військо тисне нам у спину. Навіть якщо ми візьмемо це Роборето, ми не уникнемо сутички з тим військом. Не варто думати і про те, щоб взяти місто приступом і зачинитися всередині цих мурів — вони-бо такі незграбні, що це може завадити нашій гідності. Тому, мосьпанове, вирішимо так: покиньмо жалюгідне це селище жалюгідним цим пастухам і готуймося до іншої битви. Віддайте відповідні накази. — Тоді, виходячи з імператорського намету, кинув Бавдолінові: — Відпусти цього старого додому. Він, звісно, брехун, але якби мені довелося вішати всіх брехунів, тебе б давно не було на цьому світі.

— Винось звідси ноги, батьку, усе пішло як належить, — мугикнув крізь зуби Бавдоліно, знімаючи з Ґальявда ланцюги, — і скажи Тротті, що я чекатиму його ввечері у відомому йому місці.

Фрідріх притьмом взявся до діла. Згортати табір потреби не було — стан обложників більше нагадував звалище сміття. Він вишикував своїх людей і наказав усе спалити. Опівночі авангард війська вже крокував до полів Маренґо. На обрії, у підніжжі тердонських пагорбів, виблискували вогні: там очікувало військо ліги.

Попрохавши дозволу в імператора, Бавдоліно поскакав у напрямі Сале, а на перехресті вже чекав його Тротті з двома кремонськими радцями. Вони проїхали з милю разом, аж поки не дісталися до передового загону ліги. Там Тротті представив Бавдоліна двом полководцям війська ліги, Еццеліно з Романо та Ансельмові з Довари. Після цього відбулася коротка нарада, підкріплена потиском рук. Обнявши Тротті (була то гарна пригода, спасибі — ні, спасибі тобі), Бавдоліно чимшвидше вернувся до Фрідріха, який чекав на нього скраю галявини.

— Домовлено, отче мій. Вони не нападатимуть. Не мають ні бажання, ні запалу. Ми пройдемо, а вони вітатимуть у твоїй особі свого володаря.

— До наступної сутички, — буркнув Фрідріх. — Але військо втомлене, і що раніше ми розквартируємося в Павії, то краще. Ходімо.

Були то перші години Великодня. Якби Фрідріх обернувся, то помітив би здалеку, як виблискують вогнями мури Александрії. Але обернувся і побачив їх Бавдоліно. Він знав, що деякі з цих вогнів — це горять імперські воєнні машини і намети, але волів уявляти собі, що александрійці танцюють і співають, святкуючи перемогу і мир.

Через милю вони зустріли авангард ліги. Загін лицарів розділився, немов утворивши два крила, між якими пройшли імперці. Незрозуміло було, чи вітали вони їх, чи просто відступили вбік, подалі від гріха. Кілька прибічників ліги підняли зброю, і це можна було вважати знаком привітання. Але то міг бути і жест безсилля чи погрози. Насупившись, імператор вдав, ніби нічого не бачить.

— Гм, — мовив він, — я немов тікаю звідси, а вони салютують мені зброєю. Бавдоліно, чи добре я все чиню?

— Ти чиниш добре, отче мій. Ти поступаєшся не більшим, ніж поступаються вони. З пошани до тебе вони не хочуть нападати у відкритому полі. І за цю пошану ти маєш бути їм вдячний.

— Вона мені належить, — вперто сказав Барбаросса.

— Якщо вважаєш, що вона тобі належить, то тішся, що вони складають її тобі. На що ж ти скаржишся?

— Ні на що, зовсім ні на що, як завше, твоя правда.

Десь близько світанку на далекій рівнині і на перших пагорбах вони помітили основну масу ворожого війська. Воно злилося з легким туманом, і знову було неясно, чи воно з обережності тримається далеко від імперського війська, віддає йому честь чи погрозливо натискає. Рухаючись невеличкими загонами, вони іноді супроводжували на якомусь відрізку шляху імперський марш, іноді, принишкнувши на якомусь пагорбі, спостерігали за імперцями, а іноді здавалося, що вони тікають від них. Панувала глибока тиша, яку переривало лиш цокання кінських копит і кроки вояків. У блідому ранковому світлі то з однієї верхівки, то з другої все ще видно було, як піднімаються тонкі нитки диму, немов один загін подає знаки іншому зі шпиля вежі, схованої в заростях на пагорбі.

Тепер Фрідріх вирішив обернути цей ризикований перехід на свою користь: він звелів підняти штандарти з орифлямами і пройшов маршем, немов Цезар Авґуст після підкорення варварів. Хай там як, але він ішов як батько всіх цих бунтівливих міст, хоч тієї ночі вони могли знищити його.

Вже на під'їзді до Павії він прикликав до себе Бавдоліна.

— Ти невиправний облудник, — сказав він йому. — Проте я справді мав знайти якийсь привід, щоб вилізти з того болота. Тому я прощаю тобі.