Розділ «14. Бавдоліно рятує Александрію завдяки корові свого батька»

Той сприйняв це як манну небесну: його не тільки не викрили, але він міг і далі шпигувати попід руку зі своїм підопічним. Бавдоліно дійшов до чагарників, про які казав йому Тротті. Тут він навіть не мусив удавати, йому справді довелось добре попошукати, щоб знайти той валун, і він щось бурмотів ніби сам до себе про донос, недавно отриманий від одного з вивідачів. Урешті він знайшов той валун, який справді виглядав так, ніби виріс там, поміж кущів, трохи пометушився, очищуючи від листя землю коло нього, аж поки не показалася решітка. Він попрохав брабантця допомогти підняти її: далі були три сходинки.

— Тепер послухай мене, — сказав він брабантцю. — Сходь униз і йди вперед, до кінця підземного ходу, який тут починається. У кінці коридору, можливо, побачиш світло. Роздивись усе добряче і запам'ятай. Тоді повернешся й розповіси мені. Я ж буду тут і прикриватиму тобі спину.

Те, що якийсь шляхтич спершу просить його прикрити йому спину, а потім сам вирішує прикривати спину йому, посилаючи його на згубу, здалося фламандцеві річчю цілком природною, хоча й мало приємною. А Бавдоліно грізно розмахував мечем, показуючи, що готовий прикривати йому спину, зрештою, хто його знає, що у тих панів на мислі. Тож шпиг перехрестився й пірнув у лаз. Коли хвилин через двадцять він повернувся, то розповів, сопучи, те, що Бавдоліно вже знав: у кінці коридору є решітка, яку неважко зірвати, а за нею видно безлюдну площу, а отже, підземний хід цей веде прямо в серце міста.

Бавдоліно спитав:

— Ти звертав кудись чи весь час ішов прямо?

— Прямо, — відповів той.

І Бавдоліно мовив, немов сам до себе:

— Отже, вихід — за кількадесят метрів від воріт. Той запроданець, певно, казав правду… — А тоді до брабантця: — Ти зрозумів, що ми знайшли. Тільки-но ми підемо в наступ на мури, гурт відважних людей може ввійти в місто, пробитися до брами й відчинити її, а під нею буде вже напоготові інший загін, готовий увірватися в місто. Ото мені пощастило. Але тобі не вільно розповідати нікому, що ти бачив цієї ночі, бо я не хочу, щоб хтось інший скористався з мого відкриття.

З щедрим виглядом він тицьнув йому монету, і плата за мовчанку була такою сміховинною, що вивідач не міг не побігти відразу ж до Дітпольда, щоб усе йому розповісти, якщо не з вірності графові, то з помсти Бавдолінові.

Легко собі уявити, що було далі. Гадаючи, що Бавдоліно воліє тримати свою знахідку в таємниці, аби не нашкодити своїм обложеним друзям, Дітпольд побіг до імператора, доносячи, що його улюблений названий син знайшов вхід у місто, але мовчить про це. Імператор підніс очі до неба, немов кажучи: бідолашний хлопець, ото влип, а тоді сказав Дітпольдові — гаразд, буде тобі твоя частка слави, під вечір я виряджу перед браму добрячий штурмовий загін, поставлю кілька довбень і катапульт в чагарниках, і коли ти зі своїми людьми проберешся в підземний хід, буде вже цілком темно, тому ви не впадатимете в очі, тоді ти проникнеш у місто, відчиниш зсередини браму і в один мент станеш героєм.

Єпископ Шпаєрський відразу зголосився командувати загоном перед брамою, бо ж Дітпольд, мовляв, йому наче син — ти ба!

І от у Страсну п'ятницю пополудні Тротті помітив, що імперці готують щось перед брамою, і коли вже запала темрява, він зрозумів, що то була просто комедія, щоб відвернути увагу обложених, а за цим усім була Бавдолінова рука. Він обговорив справу у вузькому колі, лише з Ґваско, Бойді та Обертом з Форо, а тоді подбав про те, щоб знайти правдоподібного святого Петра — на роль цю зголосився один з перших міських консулів, Родольфо Неб'я, який мав відповідний вигляд. Вони змарнували півгодини, сперечаючись, чи з'ява має тримати в руках розп'яття чи славнозвісні ключі, але вирішили на користь розп'яття, яке в напівсутінках буде видно краще.

Бавдоліно тинявся неподалік від брами, певний, що ніякого бою не буде, бо ще до того хтось вийде з підземного ходу й принесе новину про небесну поміч обложеним. І справді, не встигли вони навіть відмовити тричі «Отче наш», «Богородице» і «Слава», як усередині міста зчинився великий гармидер і голос, який здався всім надлюдським, заволав: «На сполох, на сполох, вірні мої александрійці!», а тоді почувся хор земних голосів: «Це святий Петро, о, чудо, яке чудо!»

Але саме тут щось пішло навперекоси. Як потім розповіли Бавдолінові, Дітпольд з його людьми були притьмом спіймані, і всі щосили намагались переконати їх, що їм явився святий Петро. У цю пастку були б спіймалися всі, але не Дітпольд, який чудово знав, від кого пішла чутка про підземний хід, і — хоч він і був дурний, але не до такої міри — йому спало на гадку, що Бавдоліно просто насміявся з нього. Виборсавшись із рук сторожі, він прослизнув у якусь вуличку, репетуючи щосили так, що ніхто не розумів, якою це мовою, і всім здалося, що він один з їхніх. Але коли він дістався до мурів, стало очевидно, що він кричить щось обложникам, попереджаючи про підступ; і невідомо, від чого він хотів їх захистити, бо якби брама не відчинилася, то вони просто не ввійшли б у місто, а отже нічим не ризикували. Але дарма, саме через дурість відваги Дітпольдові було не позичати, і він виліз на самий верх мурів, вимахуючи мечем і кидаючи виклик усім александрійцям. Які — за правилами облоги — не могли допустити, щоб ворог дістався до мурів, навіть зсередини; зрештою, мало хто знав про пастку, решта ж просто раптом побачила, як якийсь алеман ні з того ні з сього заліз їм до хати. Тому хтось подбав про те, щоб всадити Дітпольдові піку в спину, скинувши його з бастіону.

Побачивши, як укоханий його товариш бездиханно падає до підніжжя мурів, єпископ Шпаєрський знавіснів і наказав іти на приступ. У звичайних умовах александрійці повелися б згідно зі звичаями — стріляли б у напасників з високості мурів, але поки вороги підступали до брами, розійшлася чутка, що явився святий Петро, рятуючи місто від підступу, і ось-ось поведе їх усіх на переможну вилазку. Тому Тротті подумав, що варто здобути з цього непорозуміння хоч якусь користь, і послав уперед свого фальшивого святого Петра, за яким потяглися всі інші.

Одне слово, Бавдолінова вигадка, яка мала затуманити мізки обложникам, затуманила натомість мізки обложеним: александрійців охопив містичний запал і войовниче піднесення, вони, мов дикі звірі, рвалися на імперців — і таким безладним способом, супротивним усім правилам воєнного мистецтва, що єпископ Шпаєрський і його лицарі відступили в замішанні, відступили також ті, хто штовхав вежі з генуезькими арбалетниками, покинувши їх саме в тих чагарниках, де починався підземний хід. Для александрійців то було немов запрошення на бенкет: Ансельм Цілитель зі своїми п'ячентійцями поквапився в тунель, який тепер виявився справді корисним, і вигулькнув за спинами ґенуезців з гуртом відважних, які несли жердини з настромленими на них кулями палаючої смоли. Í генуезькі вежі спалахували, мов поліна в коминку. Арбалетники спробували було стрибати вниз, але тільки-но вони торкалися землі, як александрійці тут же розвалювали їм голови дрючками, одна з веж спершу нахилилася, а тоді впала, оббризкуючи полум'ям кінноту єпископа, коні немов оскаженіли, ще більше розладнуючи лави імперців, а піші вояки ще збільшували гармидер, вриваючись у лави вершників і волаючи, що надходить сам святий Петро власною особою, а може, навіть зі святим Павлом, і хтось навіть бачив святого Себастьяна зі святим Тарцизієм — одне слово, цілий християнський олімп став на бік того триклятого міста.

Уночі в імперський стан, де вже панувала велика жалоба, принесли труп Шпаєрського прелата, якому завдали удару в спину, коли він тікав. Фрідріх послав за Бавдоліном і спитав, чи він бува не замішаний в цій історії і що він про неї знає. Бавдоліно ж волів би запастися під землю, бо того вечора загинуло чимало відважних лицарів, включно з Ансельмом Цілителем з П'яченци, сміливих сержантів і бідолашних піхотинців, і все через той його славний задум — а він гадав, що навіть волосина не впаде з чиєїсь голови. Він кинувся в ноги Фрідріхові й виклав чисту правду: він робив це з добрими намірами, прагнучи дати йому достойний привід зняти облогу, а натомість усе сталося так, як сталося.

— Я нещасний чоловік, отче мій, — казав він, — мені огидна кров, і я хотів, щоб руки мої були чистими, прагнув не допустити, щоб загинуло ще більше людей, і дивись, до якої різанини це призвело — усі ці трупи на моїй совісті!

— Прокляття тобі чи тому, хто зірвав цей план, — відповів Фрідріх, якого це, схоже, більше засмутило, ніж розсердило, — бо привід цей — тільки не кажи цього нікому — був би мені справді корисним. Я тільки-но дістав повідомлення, що ліга взялася до діла, і може, вже завтра нам доведеться битися на два боки. Твій святий Петро міг би переконати військо, але загинуло забагато людей, і барони мої вимагають помсти. Вони кажуть, що настала пора дати городянам научку, бо коли ті вийшли з-за мурів, відразу стало зрозуміло, що вони більш виснажені, ніж ми, і то було їхнє останнє зусилля.

Настала Великодня субота. Повітря було тепле, поля вкривалися квітами, а дерева радісно шелестіли листям. Усі навколо ходили сумні, мов на похороні — імперці тому, що всі казали, що пора наступати, але нікому не хотілося, а александрійці тому, що хоч душа їх була на сьомому небі, особливо після останньої вилазки, зате порожній шлунок звисав аж до колін. І тут плідний Бавдолінів ум знову взявся за роботу.