Розділ без назви (1)

Стю знову зустрівся очима з Ґленом — і в його цинічному погляді, в легкій складці в кутику рота читалося: «Отут би Гарольда, щоб грамотно підтасувати!»

Раптом у голові Стю спливло слово, яке часто вживав Ніксон, і коли він уловив його, то одразу зрозумів, де джерело цього відчаю й розгубленості. Слово те було: «мандат». Їхній мандат зник. Злетів у повітря дві ночі тому.

Він сказав:

— Ви, напевне, знаєте, чого хочете, Шелдоне, але, я гадаю, іншим людям ще буде потрібний час визначитися. Спробуймо проголосувати. Хто за те, щоб обрати цих двох, кажіть «так».

Почулося зовсім трохи вигуків «так».

— А тепер ті, хто не готовий голосувати зараз і хоче тиждень подумати, скажіть «ні».

Почулися «ні» — гучніші, але теж не суцільні. Багато людей утрималося: це їх не цікавило.

— Добре, — мовив Стю. — Заплануємо нові збори тут, у залі «Мунцінґер», за тиждень, 11 вересня — тоді будемо висувати кандидатів на дві вакансії в Комітеті й голосувати за них.

«Ох і невдала ж епітафія вийшла, Ніку. Пробач, друже».

— Зараз доктор Річардсон доповість про стан здоров’я матінки Ебіґейл і тих, хто постраждав від вибуху. Доку?

Річардсона привітали вибухом оплесків, коли він вийшов наперед, протираючи окуляри. Він повідомив, що від вибуху загинуло дев’ятеро людей, троє досі перебувають у критичному стані, двоє — у важкому, восьмеро — в задовільному.

— З огляду на силу вибуху, я б сказав, що фортуна на нашому боці. А тепер про матінку Ебіґейл.

Усі нахилилися вперед.

— Я, певне, висловлюся коротко, а потім поясню. Скажу так: я нічого не можу для неї зробити.

Натовпом прокотився шепіт і затих. Стю побачив: люди засмучені, але не здивовані.

— Громадяни Зони, які були тут до її зникнення, мені повідомили, що пані мала сто вісім років. Поручитися за це я не можу, але можу сказати, що це — найстарша людина, яку я у своєму житті бачив і лікував. Мені казали, що вона зникла два тижні тому, і, за моїми оцінками — ні, радше здогадами, — її дієта в той час узагалі не містила приготованих страв. Вона, як видається, живилася корінцями, травами тощо, — лікар трохи помовчав. — Від часу повернення вона мала одне маленьке випорожнення. Там були маленькі палички і травинки.

— Боже мій, — пробурмотів хтось, і неможливо було сказати, чоловікові належав той голос чи жінці.

— На одній руці — опік від отруйного плюща. На ногах — виразки, які би кровили, коли б вона не…

— Слухайте, може, досить? — закричав Джек Джексон, підхопившись на ноги. Лице його було бліде, нещасне, гнівне. — Де пристойність, в лихої години?

— Я пристойністю не займаюся, Джеку. Я просто розповідаю, в якому вона стані. Вона в комі, виснажена, а головне, дуже-дуже стара. Я гадаю, вона помре. Коли б це був хтось інший, я б твердив це з усією певністю. Але… як і всім вам, вона мені снилася. Вона і ще один.