Розділ без назви (1)

Ґлен і дивувався, і радів їхньому бажанню говорити, тішився наелектризованій атмосфері, що перемогла нудну порожнечу, з якої починалися збори. Відбувався великий, спізнілий катарсис — і йому теж спала на думку асоціація з розмовами про секс, тільки інакша. Вони розмовляють, думав Ґлен, як люди, які довго тримали в собі свою вину і неправильність, а потім раптом виявили, що ці речі, коли їх висловити, зовсім не такі страшні. Коли внутрішній жах, посіяний снами, врешті дав урожай у вигляді такого розмовного марафону, людям з їхнім страхом, як виявилося, можна жити… а то й перемогти його.

Збори скінчилися о пів на другу ночі, і Ґлен пішов звідти разом зі Стю. Літньому соціологу вперше з моменту Нікової смерті було добре на душі. Він відчував, що вони зробили перші важкі кроки назовні, до майбутнього поля бою.

Ґлен відчував надію.

——

Електрику ввімкнули опівдні 5 вересня, як Бред і обіцяв.

Сирена повітряної тривоги на будівлі окружного суду надсадно, різко завила — і перелякані люди повибігали надвір, дико вдивляючись у безхмарне блакитне небо: а раптом там — літаки темного чоловіка? Хтось побіг ховатись у підвал і сидів там, доки Бред знайшов вимикач і сирена замовкла. Тоді люди присоромлено повиходили з підвалів.

На Віллов-стрит сталося займання через електрику, і дюжина пожежників-добровольців швидко поїхала туди і все погасила. На розі Бродвею і Волнат-стрит в повітря вилетіла кришка люка — пролетіла майже п’ятдесят футів[131] — і, як іржава летюча тарілка, приземлилася на дах іграшкової крамниці «Оз».

У цей, як його назвали в Зоні, День електрики стався лише один фатальний випадок. Із якоїсь незрозумілої причини вибухнула автокрамниця на далекому кінці Перл-стрит. Річ Моффат сидів на порозі навпроти з пляшкою віскі «Джек Деніелз» у своїй газетярській торбині, у нього влучив шмат іржавої металевої панелі — і вбив бідолаху на місці. Більше Річеві вже не бити вітрин.

Стю був разом із Френ, коли на стелі її палати загули-загорілися флуоресцентні лампочки.

Він дивився, як вони моргають, моргають, моргають — і нарешті загоряються добре знайомим світлом. Він не міг відвести очей від них хвилини зо три. Коли знову глянув на Френні, в її очах блищали сльози.

— Френ? Щось негаразд? Болить?

— Нік… — промовила вона. — Так несправедливо, що Нік не може цього побачити. Потримай мене, Стю. Я хочу, якщо зможу, помолитися за нього.

Він допоміг їй підвестись, але не знав, чи вона молиться. Раптом він відчув неймовірну тугу за Ніком і ще більшу ненависть до Гарольда Лодера, ніж будь-коли раніше.

Френ мала рацію. Гарольд не лише вбив Ніка і Сью — він украв у них світло.

— Тихенько, — казав він, — тихенько, Френні…

Але вона плакала довго. Коли сльози нарешті скінчилися, він натис кнопку, щоб підняти спинку ліжка, і ввімкнув для Френні лампу, щоб вона могла читати.

——

Хтось будив Стю, трусячи за плече, і він довго намагався прийти до тями. У його голові повільно, майже нескінченно проходила галерея тих, хто намагався відібрати в нього сон. Мама, яка казала йому, що пора вставати, розпалювати піч і збиратися в школу. Мануель, вишибайло в зачуханому бордельчику в Нуево-Ларедо, який казав, що його двадцять доларів скінчились, а якщо він збирається тут ночувати, то хай дає ще двадцятку. Медсестра в білому костюмі, яка міряла йому тиск і брала мазок із горла. Френні.

Рендалл Флеґґ.

Від цієї останньої думки його наче холодною водою облило. Ні, це була зовсім інша людина. Його будив Ґлен Бейтман, біля нього стояв Коджак.