Розділ без назви (1)

Щось ударило її по голові, по шиї, по спині. Зверху впало щось велике, схоже на труну, оббиту зсередини чимось м’яким.

«О БОЖЕ, О МОЯ ДИТИНА…»

Тоді темрява ковтнула її і сховала туди, де навіть темний чоловік не зміг би її знайти.

Розділ 59

Птахи.

Їй було чути птахів.

Френ лежала в темряві, слухаючи птахів, довго, поки не зрозуміла, що темрява зовсім і не темна. Вона червоняста, рухлива, мирна. Від того їй згадалося дитинство. Ранок суботи, не треба ні до школи, ні до церкви — день, коли спиш довго. День, коли можна прокидатися потроху, звільна. Лежиш із заплющеними очима і бачиш тільки червонясту темряву — тобто суботнє сонечко, що просвічує крізь тонку завісу капілярів у повіках. Слухаєш пташок на дубах надворі і, можливо, чуєш запах морської солі, бо звати тебе Френcіс Ґолдсміт і тобі одинадцять років суботнього ранку в Оґанквіті.

Птахи. Їй було чути птахів.

Але це не Оґанквіт — це

(Боулдер.)

Вона на якийсь час замислилася над цим у червоній темряві і раптом згадала про вибух.

(?Вибух?)

(!Стю!)

Вона різко розплющила очі. Нею оволодів жах.

— Стю!

А Стю сидів тут, коло її ліжка, Стю з чистою білою пов’язкою на одній руці і неприємного вигляду підсохлою раною на щоці. У нього трохи обгоріло волосся, але то був Стю, і він був живий, з нею, і коли вона розплющила очі, на його обличчі з’явився вираз великого полегшення — і він сказав:

— Френні. Дякувати Богу.

— Дитина… — промовила вона. У горлі в неї пересохло. Слова промовилися пошепки.

Обличчя в нього не виражало нічого — і сліпий страх ковзнув у її тіло. Холодом, онімінням.

— Дитина… — повторила вона, насилу вичавлюючи слова з наждачного горла. — Я втратила дитину?