Розділ без назви (1)

— І не торкаємось одне одного. Усе. Флеґґ отримав, що хотів. Ми знищили їхній Комітет Вільної зони. Змили їх у параші. Може, вони й повернуть електрику, але з ними як із функціональною групою покінчено. Він дасть мені таку жінку, порівняно з якою ти — мішок із картоплею, Надін. А ти… тобі буде він. Ото щастя, так? Тільки коли б я був у твоїй шкурі, то тремтів би сильно.

— Гарольде… будь ласка… — їй було погано, вона плакала. Він бачив у тьмяному світлі пожежі її обличчя, і йому стало її шкода. Він гнав цей жаль із серця, як чужого п’яницю женуть із затишної таверни за містом, де всі всіх знають. Незворотний факт убивства тепер у її серці назавжди — і це хворобливим світлом світилося в її очах. Але що з того? У його серці воно теж. І в ньому, і на ньому — як важкий камінь.

— Звикай, — брутально сказав Гарольд. Закинув намет на мотоцикл і почав його прив’язувати. — Для них унизу там усе скінчилось, і для нас, і для всіх, хто загинув в епідемію. Бог пішов на риболовлю, і його ще довго не буде. Геть темно. Зараз за кермом темний чоловік. Він. Тому звикай.

З її горла вирвався чи то стогін, чи то крик.

— Давай-но, Надін. Дві хвилини тому конкурс краси скінчився. Допоможи цю фігню спакувати. Я хочу проїхати сто миль, доки сонце встане.

За мить вона відвела погляд від хаосу, що тривав унизу і здавався на такій відстані зовсім дрібним, і допомогла спакувати решту приладдя в торби на сідлах і свій дротяний кошик. Через п’ятнадцять хвилин вони залишили троянду вогню позаду і їхали в прохолодну, вітряну темряву на захід.

——

Для Френ Ґолдсміт день закінчився просто й безболісно. Вона відчула, як її ззаду штовхнуло гарячим повітрям — і раптом полетіла в темряву. З неї злетіли сандалі.

«Щозанах?» — подумала вона.

Вона упала на плече, доволі сильно, але болю не було. Вона опинилася в улоговині, що проходила з півночі на південь понад заднім двором Ральфа.

Поряд акуратно, на всі чотири ніжки, упав стілець. Його сидіння перетворилося на чорний клубок і димило.

ЩозаНАХ?

Щось упало на сидіння стільця і скотилося вниз. З нього капало. Із якимсь відстороненим жахом вона побачила, що це рука.

«Стю? Стю! Що тут робиться?»

Її накрило рівне, люте ревіння, і навколо почали градом сипатися речі. Каміння. Шматки дерева. Цегла. Шматок скла, помережаний тріщинами (це такі були в книжковій шафі у вітальні Ральфа). Мотоциклетний шолом із жахливою, смертельною дірою ззаду.

Вона все бачила чітко… навіть занадто чітко… Усе потемніло лише кілька секунд тому.

«Ох, Стю, Боже мій, де ти? Що робиться? Де Нік? Де Ларрі?»

Люди кричали. Гуркіт тривав і тривав. Стало світліше, ніж удень. Кожен камінець відкидав тінь. Речі все ще падали навколо. Дошка, з якої стирчав шестидюймовий штир, пролетіла просто в неї перед носом.

«…дитина!..»

А слідом за цією думкою прийшла інша — продовження її передчуття: «Це зробив Гарольд, це зробив Гарольд, Гарольд…»