Розділ «Рік третій»

Із наближенням зими час для Крабата рухався дедалі повільніше. Інколи йому здавалось, що час зупинився на цілий день.

Коли нікого не було поблизу, Крабата охоплювало бажання пересвідчитися, чи на місці вінчик, якого дала канторка. І тільки-но торкався нагрудної кишені, в ньому з'являлася велика упевненість. «Усе в нас вийде! — подумки казав він собі. — Усе буде гаразд!»

Останнім часом Майстер дедалі рідше відлучався. Може, вирішив остерігатися, передчуваючи якусь небезпеку для себе?

Поодинокими ночами, коли не було мірошника, Крабат із Юром невтомно тренувались. Крабат чимраз частіше перемагав Юра.

Однієї ночі, коли вони сиділи за кухонним столом один проти одного, він ненароком дістав із кишені волосяного вінчика. Без будь-якої мети надів його на мізинець лівої руки. Наступний наказ від Юра він знехтував, на диво, швидко й легко.

— Гей! — витріщився на нього Юро. — Я відчув, що твої сили враз подвоїлись. Поясни: чому?

— Не знаю. Просто випадково!

— Давай подумаємо! — пильніше подивися на товариша Юро. — Щось же додало тобі сил?

— Але що? — Крабат задумався. — Навряд чи вінчик?

— Вінчик?

— Вінчик із волосся. Дівчина дала у неділю, на храмове свято. Я його на мізинець надів щойно. Але який стосунок має він до моїх сил?

— Гадаєш, не має? — невпевнено запитав Юро. — А ми його випробуємо, то й знатимемо.

Тільки-но Крабат зняв із пальця вінчика, як йому опиратися наказам Юра стало так само нелегко, як і перше.

— Ясна річ! — підсумував Юро. — За допомоги цього вінчика ти переможеш Майстра за будь-яких обставин.

— Але яким чином? — збентежився Крабат. — Гадаєш, дівчина може чаклувати?

— Може, але інакше, ніж ми, — впевнено сказав Юро. — Є чаклунство, що вимагає великих зусиль, щоб його навчитися. Різні там магічні знаки, формули, закляття, як, наприклад, у Чорній книзі. А є чаклунство, народжене десь у глибині серця — з турботи про того, кого кохаєш. Тобі, Крабате, це важко збагнути, але ти повинен повірити й такому чаклунству.

Уночі випав сніг. Коли вранці мірошниченки, йдучи до колодязя вмиватися, побачили довкола білий світ, їх знову охопив великий неспокій.

Причина неспокою була їм відома. Тільки один хлопець у млині не відчув того почуття — то був Лобош. Тут він майже не підріс, проте у свої чотирнадцять років виглядав уже на повні сімнадцять.

Одного разу, коли він жартома пошпурив сніжкою в Андруша і той хотів був надавати йому запотиличників, а Крабат розвів їх, Лобош почав допитуватися, який ґедзь покусав хлопців?

— Бояться вони.