Розділ «Рік третій»

«Канторко, Крабат сидить тут на моріжку, хоче з тобою поговорити. Вділи йому трохи часу, він тебе не затримає довго. Ніхто не повинен знати, куди ти йдеш, з ким зустрічаєшся. Він чекає на тебе і сподівається, що ти прийдеш».

А зараз йому треба чекати. Він ліг горілиць, заклавши руки за шию, і став обмірковувати все те, що мав сказати канторці. Небо високе і ясно-блакитне, таке буває тільки восени. Крабат дивиться у вишину й відчуває, що повіки злипаються.

Прокинувшись, Крабат побачив біля себе на моріжку канторку. Як вона тут опинилась? Нарешті збагнув…

Вона сиділа й терпляче чекала. На ній — святкова збірчаста спідниця, білий чепчик з оборкою, на раменах — квітчаста шовкова хустка.

— Канторка! Ти давно тут? Чому не розбудила?

— Я не поспішаю. А ще я подумала, що краще, коли ти сам прокинешся.

Крабат сперся на лікоть правої руки.

— Як давно ми не бачились!

— Давно, давно… — Канторка замріяно бгала між пальцями кінчик хустки. — Тільки інколи ти являєшся мені у снах. Ми ходили під високими деревами. Пригадуєш?

Крабат посміхнувся.

— Так, стояло тепле літо. Ти була у світлій сукні… Я пам'ятаю все, ніби це було вчора.

— І мені здається, ніби вчора… — кивнула головою канторка та обернулася до нього обличчям. — Про що ти хотів зі мною поговорити?

— Ой, ледь не забув. Ти можеш урятувати мені життя, якщо, звичайно, захочеш.

— Врятувати життя?

— Так.

— А як?

Крабат розказав, яка небезпека йому загрожує, і про те, що є один-єдиний спосіб допомогти йому — якщо вона відшукає його серед воронів.

— Напевно, це не складно. За твоєї допомоги, звичайно, — сказала вона.

— Не складно? Це може коштувати тобі життя, якщо ти не витримаєш випробування.

Канторка розмірковувала мить.