Розділ «Рік другий»

Він сунув хлопцеві в руку нагайку. Відійшов кілька кроків, перекинувся в яструба й шугнув у небо.

Крабат, шкутильгаючи, поплентався до млина. Раз у раз доводилося зупинятись, щоб перепочити. Ноги, голова — мов свинцем налиті. Тіло — суцільна рана.

Вийшовши на дорогу, що вела до Вітіхенау, звалився в затінку біля найближчого дерева. Добре, що канторка не побачить його в такому стані! І що би вона подумала, якби побачила?

За хвилину на дорозі з'явився Юро. З виразом провини й розпачу на обличчі.

— Гей, Юру!

Юро здригнувся, почувши Крабатів голос.

— Це ти?

— Я, Юру, я!

Побачивши нагайку, Юро позадкував, затулив обличчя рукою.

— Битимеш?

— Є за що! — кивнув головою Крабат. — Та й Майстер на це дуже сподівається!

— То вже починай, не барися! Я ж винний.

Крабат якусь мить пильно дивився на нього.

— Гадаєш, мої рани тоді швидше загояться?

— Але ж Майстер наказав!

— Нічого він мені не наказував, тільки радив. Підійди, Юру, до мене, сядь ось тут, на траві.

— Твоя воля! — Юро витяг із кишені трісочку, провів на піску довкола себе і Крабата коло, намалював у ньому три хрестики й пентаграму.

— Навіщо це? — здивувався Крабат.

— Ет, просто так. Від комарів і мух! Не можу стерпіти, коли вони дошкуляють… Покажи-но мені свою спину.

Крабат задер сорочку.