Розділ «Частина друга Зняття»

— Якої ти в дідька думки про мене?

— Я вважаю, що ти прегарна, це справді так. Я бачу тебе щодня, і ти єдине, що приносить сміх у моє життя. Але я у відчаї. Будь ласка, Пен, не питай, але... ти мусиш мені допомогти. Всього-на-всього обід, клянуся.

Вони обидва були в сльозах і закохані одне в одного. Вона знала, що йому болить просити її про таке, та з якоїсь причини у нього немає іншого вибору. Й оскільки вона його кохала, їй не хотілося знати чому.

— Добре, просто обід,— прошепотіла вона, обманюючи себе.

І він кинувся до неї й поцілував на радощах, перш ніж вилетів геть так само задихано, як і увірвався.

За п’ять хвилин він був знову у своїй кімнаті, на телефоні з Уркгартом.

— Доставку виконано й обід призначено, Френсисе.

— Чудово, Роджере. Ви були надзвичайно корисні. Сподіваюся, що секретар закордонних справ також виявить вдячність.

— Але я досі не розумію, як ви збираєтеся переконати його запросити Пенні на обід. В чому суть усього цього?

— Суть, любий Роджере, в тому, що йому зовсім не доведеться запрошувати її на обід. Він іде на мій прийом сьогодні ввечері. Ви приведете Пенні, я відрекомендую їх одне одному за склянкою-другою шампанського, і побачимо, що з того вийде. Якщо я знаю Патрика Вултона,— а я його знаю, як головний організатор,— мине не більше двадцяти хвилин, поки він запропонує їй допомогти покращити її французькі манери.

— Але мені так і не зрозуміло, до чого тут ми.

— Хай що станеться, Роджере,— а це ми мусимо лишити на розсуд двох згодних дорослих людей,— ми з вами про це довідаємось.

— Я й далі не розумію, в чому суть,— запротестував О’Ніл, досі сподіваючись, що той чоловік передумає.

— Довіртеся мені, Роджере. Ви маєте довіритись мені.

— Я вам вірю. Мушу. В мене ж і так небагатий вибір, еге ж?

— Все правильно, Роджере. Ви починаєте розуміти. Знання — це сила.

Телефон вимкнувся. О’Нілу здалося, що він зрозумів, та досі не був повністю певен. Він силувався осягнути — він Уркгартів партнер чи в’язень. Не в змозі вирішити, він понишпорив у приліжковій шафці й дістав маленьку картонку. Проковтнув кілька снодійних пігулок і звалився на ліжко повністю одягнений.

Розділ сімнадцятий

Політична посада, вона як життя. Ставлення до неї зумовлене тим, чи вступаєш на неї, чи ж ідеш з неї.

— Патрику! Дякую за ваш час,— привітався Уркгарт, коли секретар закордонних справ відчинив двері.