Розділ «Частина друга Зняття»

Звісно, за це треба платити. Мама була досі під враженням, ніби дочка знайшла собі когось у Лондоні — партнера, щоб розділити з ним життя, але це було важке й почасти самотнє життя, відтоді як вона повернулася до своєї квартири пізно вночі, а зранку копирсалася в кошику для брудної білизни. Вона мала потреби, не саме лише професійне марнославство, й ігнорувати їх ставало щораз важче.

Як і не могла вона проігнорувати негайне повідомлення передзвонити до офісу, яке вона отримала незадовго до п’ятої години. Вона саме закінчила розмову за чаєм на терасі з міністром внутрішніх справ — він жадав, щоб «Кронікл» завтра роздув його промову, та й узагалі за будь-якої нагоди волів за краще побазікати годинку з молодою блондинкою, аніж висиджувати ще один нескінченний день, вислуховуючи промови колег,— коли адміністратор готелю вклав повідомлення їй у руку. В фойє готелю було людно, але один з таксофонів був вільний, тож Меті вирішила примиритися з гамором. Коли вона додзвонилася, Престонова секретарка пояснила, що він зайнятий розмовою по телефону, й з’єднала з заступником редактора, Джоном Краєвскі, добрим велетнем, з яким вона проводила трохи часу протягом довгих літніх місяців, заохочена спільною любов’ю до гарного вина і тим фактом, що його батько, як і її дід, був воєнним біженцем з Європи. Ніякого сексу, поки що ні, хоча він вже й дав зрозуміти, що хоче обмінятися дечим більшим, аніж офісними плітками. Але зараз його тон був неочікувано незграбним.

— Привіт, Меті. Послухай, е... А, до сраки. Не покриватиму це трьома ярдами гівна собачого. Ми не... він не... не пускає твою статтю. Мені справді шкода.

Вона повторила його слова, щоб переконатися, що зрозуміла все правильно, і в телефоні запала оглушлива тиша. Але як не крути, а нічого не змінювалося.

— Що в біса значить — ви не пускаєте її?

— Лише те, що я й сказав, Меті. Її не буде,— Краєвскі явно мав великі труднощі з цією розмовою.— Послухай, мені прикро, що я не можу розповісти тобі всіх деталей, бо Ґрев особисто опікується цим,— я навіть не торкався статті, будь ласка, повір мені,— але це, вочевидь, настільки гаряча стаття, що наш шановний редактор не може випустити її, поки достеменно не впевниться. Він каже, що ми завжди підтримували цей уряд, і він не збирається пошпурити редакційну політику у вікно, засновуючись на анонімному папірці. Нам треба бути абсолютно певними, а вже потім рухатись, а ми не можемо бути такими, якщо не знаємо, звідки ця інформація.

— Заради бога, неважливо, звідки той сраний папірець. Хай хто мені його прислав, він не робив би цього, якби вважав, що його особу розголосять по всьому нашому ньюзрумі. Все, що має значення, це те, що дані справжні, і я в цьому пересвідчилася.

Він зітхнув.

— Повір мені, я знаю, як ти почуваєшся через це, Меті. Якби ж я міг опинитися за мільйон миль від цього! Все, що я можу тобі сказати,— це те, що Ґрев непохитний. Її не пропустять.

Меті захотілося кричати довго, гучно й дуже грубо. Раптом вона пошкодувала, що робить дзвінок з людного фойє.

— Дай мені побалакати з Ґревом.

— Пробач. Гадаю, він зайнятий на телефоні.

— Я зачекаю!

— Насправді,— сказав заступник редактора голосом, переповненим зніяковіння,— я знаю, що він буде зайнятий ще довго, й наполіг, щоб це я роз’яснив тобі все. Я знаю, він хоче поговорити з тобою, Меті, але вже завтра. Нема сенсу уламувати його сьогодні.

— Завтра — це, бляха, не діло! Відколи це ми ризикуємо втратити ексклюзив лише через те, що Ґреву в сраці застряг телефон? — Меті виплюнула своє презирство.— Яку це таку газету ми ведемо, Джонні?

Почулося, як заступник редактора прочищає горло, не в змозі дібрати слушні слова. «Вибач, Меті» було найкращим, на що він спромігся.

— Та пішов ти, Джонні! — оце й усе, що змогла вона просичати у слухавку, перш ніж пошпурила її назад на ріжки.

Він на те не заслужив, так само як і вона. Вона ще раз взяла слухавку — раптом він досі на тому кінці й збирається сказати їй, що це був дурний розіграш, та почула вона тільки байдужий гудок. «Бляха!» — гаркнула вона, кидаючи слухавку ще раз. Стюард з конференції за сусіднім телефоном кинув на неї уїдливий погляд. Вона сердито глянула на нього. «Бляха!» — сказала вона ще раз, навмисне, лише щоб переконатися, що він почув, перш ніж попростувала через фойє до бару.

Стюард саме підіймав ґрати над стійкою, коли прийшла Меті й ляснула по шинквасу своєю сумкою й п’ятифунтовою купюрою.

— Мені треба випити! — заявила вона, досі в такій сліпій люті, що штурхнула руку іншого відвідувача, який вже стояв за лакованою стійкою і, вочевидь, мав намір пригоститися першою склянкою за сьогоднішній вечір.— Перепрошую,— вибачилась вона роздратовано, і це не прозвучало так, ніби вона дійсно мала це на увазі.