Розділ «Частина третя Еркюль Пуаро сідає та розмірковує»

Він знову повернувся до всіх інших.

— Існує ще одна можлива розв’язка цього злочину. Ось як я до неї дійшов.

Коли я прослухав усі свідчення, я відкинувся на спинку, заплющив очі та почав думати. Декотрі пункти здались мені вартими моєї уваги. Я виклав ці пункти моїм колегам. Деякі з них я сам для себе уже пояснив, такі як масна пляма у паспорті тощо. Я пройдусь по пунктах, котрі залишились. Першим і найважливішим для мене було висловлювання мсьє Бука у вагоні-ресторані за обідом у перший день після відбуття зі Стамбула, а саме те, що компанія, яка тут зібралась, була дуже цікавою через свою різноманітність, представляючи всі класи та національності.

Я з ним погодився, та саме цей пункт не йшов мені з думки, я намагався уявити, де така компанія могла б зібратись за інших обставин. І моєю відповіддю було — лише в Америці. Лише в Америці господа може складатись із такої різноманітності національностей: водій — італієць, гувернантка — англійка, няня — шведка, покоївка — француженка і так далі. Це привело мене до моєї схеми «здогадів», тобто проб кожної особи на певну роль у драмі Армстронґів, так ніби продюсер проводив проби на виставу. Що ж, це дало надзвичайно цікаві та задовільні результати.

Я також перевірив у себе в голові свідчення кожного осібно з дуже цікавим результатом. Для початку візьмемо свідчення Макквіна. Перше моє опитування його було досить задовільним. Та на другому він загадково висловився. Я розповідав йому про те, що ми знайшли записку, де згадувалася справа Армстронґа. Він сказав: «Але ж…», потім замовк і продовжив: «Я мав на увазі… це було досить необачно з боку старого».

Та я відчував, що це не те, що він збирався сказати. Припустімо, він хотів сказати: «Але ж вона згоріла!» Значить, Макквін знав про записку і про те, що вона була спалена, іншими словами — він був або вбивцею, або співучасником вбивці. Дуже добре.

А ще й камердинер. Він сказав, що його господар мав за звичку приймати снодійне, коли подорожував потягом. Це може бути правдою, але чи прийняв би Ретчетт снодійне минулої ночі? Автоматична зброя у нього під подушкою вказує на те, що таке твердження було неправильним. Будь-яка наркотична речовина, яку він вжив, йому дали без його відома. Та хто? Вочевидь, Макквін чи камердинер.

А зараз ми прийшли до показів містера Гардмана. Я вірю в усе, що він розповів про посвідчення своєї особи, та коли справа дійшла до методів, які він застосував для охорони містера Ретчетта, його розповідь була не більше й не менше, ніж абсурдною. Єдиний ефективний спосіб захистити Ретчетта — це, власне, провести ніч у його купе або в якомусь місці, звідки можна спостерігати за входом. Єдине, на що ці свідчення прямо вказали, це на те, що хтось із будь-якої іншої частини потягу не зміг би вбити Ретчетта. Це чітко виділило вагон «Стамбул—Кале». Це здалось мені дуже цікавим і незрозумілим фактом, і я відклав його, щоб пізніше обдумати.

Ви, напевно, усі знаєте вже про ті слова, що я підслухав у розмові міс Дебенгем і полковника Арбатнота. Найцікавішим було те, що полковник Арбатнот назвав її «Мері», що вказувало на близькі стосунки. Та полковник мав би зустріти її лише кілька днів тому, і я знаю англійців таких, як полковник. Навіть якби він закохався в молоду леді з першого погляду, його підхід був би повільним та благопристойним, зовсім не поспішним. Тому я дійшов висновку, що полковник Арбатнот і міс Дебенгем були насправді добре знайомі, однак, з якоїсь причини, вдавали, що незнайомі між собою. Іншим невеличким пунктом було те, що міс Дебенгем була добре обізнана з терміном «міжнародний» щодо телефонних дзвінків. Проте міс Дебенгем сказала мені, що ніколи не була у Штатах.

Перейдемо до наступного свідка. Місіс Габбард розповіла нам, що, лежачи в ліжку, не могла бачити, чи суміжні двері були замкнені, чи ні, і тому попросила міс Олссон піти перевірити. А тепер, хоча її свідчення були б абсолютно правдивими, якщо б вона займала купе з номерами 2, 4, 12 чи будь-якими парними, де засув просто під ручкою дверей, але під непарними номерами, такі як номер 3, засув над ручкою дверей і не міг бути прикритий сумкою для туалетного приладдя. Я був змушений дійти висновку, що місіс Габбард вигадала випадок, якого насправді не було.

Дозвольте мені також сказати кілька слів про час. Для мене надзвичайно цікавим пунктом було саме те, де знайдено поламаний годинник — у кишені піжами Ретчетта, надзвичайно незручне і неправдоподібне місце для годинника, особливо якщо є спеціальний «гак» для годинників біля узголів’я ліжка. Тому я упевнений, що годинник був спеціально покладений у кишеню і підроблений. Тож злочин не був скоєний о чверть по першій.

То чи він був скоєний раніше? За двадцять три хвилини до першої, щоб бути точним? Мій друг мсьє Бук ставав на захист цієї теорії, мотивуючи тим, що мене розбудив голосний крик. Але, якщо Ретчетт перебував під сильним медикаментозним впливом, він би не закричав. Якби він міг кричати, він би боровся, щоб захистити себе, проте не було жодних ознак боротьби.

Я пам’ятаю, що Макквін звертав увагу, і не раз, а двічі (другий раз досить грубо), на те, що Ретчетт не розмовляв французькою. Я дійшов висновку, що вся ця справа за двадцять три хвилини до першої — це комедія, розіграна спеціально для мене! Усі могли розгадати той трюк із годинником — він досить поширений у детективних романах. Вони припустили, що я також його розгадаю і, покладаючись на власну геніальність, припущу також, що, оскільки Ретчетт не розмовляв французькою, то голос, який я чув за двадцять три хвилини до першої, був не його і Ретчетт мав бути уже мертвий. Та я впевнений, що за двадцять три хвилини до першої Ретчетт досі спав своїм медикаментозним сном.

Але той спосіб спрацював! Я відчинив двері та визирнув. Я, власне, почув фразу французькою. І якби я був таким неймовірно недолугим, що не зрозумів би значимості тієї фрази, мою увагу на це звернули б навмисно. Якщо потрібно було б, то Макквін зробив би це відкрито. Він міг сказати: «Перепрошую, мсьє Пуаро, але то не міг бути Ретчетт, той, кого ви чули. Він не розмовляє французькою».

— Тож який був справжній час злочину? І хто вбивця?

— На мою думку, і це лише думка, Ретчетта вбили ближче до другої години, найпізніший час, який лікар вказав як можливий.

— А щодо того, хто вбивця…

Він замовк, дивлячись на своїх слухачів. Він не міг поскаржитись на нестачу уваги. Усі очі були спрямовані на нього. У такій тиші можна було б почути, як падає шпилька.

Він продовжив повільно:

— Мене особливо вразило те, що надзвичайно важко довести вину будь-кого у цьому потягу, і ще дуже цікавий збіг у тому, що підтвердження алібі щоразу надходило від «малоймовірної» особи. Так, містер Макквін і полковник Арбатнот надали алібі один одному — двоє людей, які навряд чи колись були знайомі. Те ж саме трапилось із англійським камердинером та італійцем, із шведською леді та англійською дівчиною. І я собі сказав: «Це надзвичайно, вони всі не можуть бути причетні!»