Розділ «Частина третя Еркюль Пуаро сідає та розмірковує»

— Я не знаю, — сказав він. — Я нічого не знаю. Хто з них?

Пуаро на хвилину замовк. Потім сказав:

— Будьте такі ласкаві, мсьє Гардмане, зберіть тут усіх. Існує два можливих розв’язання цієї справи. Я хочу їх обидва викласти перед вами всіма.

Розділ дев’ятий

Пуаро пропонує два рішення

Пасажири заповнили вагон-ресторан та повсідалися за столами. На всіх обличчях був однаковий вираз — очікування, змішане зі страхом. Шведська леді досі плакала, й місіс Габбард її втішала:

— Ви маєте взяти себе в руки, дорогенька. Усе буде добре. Не втрачайте самоконтролю. Якщо один із нас — жахливий вбивця, ми добре знаємо, що це не ви. Тільки божевільний може так вважати. Сідайте сюди, а я буду поруч, і більше не хвилюйтесь.

Її голос притих, коли Пуаро підвівся.

Провідник спального вагона метушився у дверях.

— Ви дозволите мені залишитись, мсьє?

— Звичайно, Мішелю.

Пуаро прокашлявся.

— Мадам та мсьє, говоритиму англійською, оскільки, гадаю, ви нею трохи володієте. Ми тут зібралися, щоб розслідувати смерть Самюеля Едварда Ретчетта, він же Кассетті. Є два розв’язання щодо злочину. Я їх вам викладу, і попрошу мсьє Бука та доктора Константіна розсудити, яке з них правильне.

Тепер ви всі знаєте факти справи. Містер Ретчетт був знайдений зарізаним сьогодні вранці. Останній раз його бачили живим о 12 : 37 минулої ночі, коли він розмовляв із провідником спального вагона крізь двері. Годинник у кишені його піжами був знайдений сильно побитим, він зупинився о чверть на другу. Доктор Константін, який оглянув тіло, коли його знайшли, указав, що смерть настала між північчю та другою ночі. О дванадцятій тридцять, як нам усім відомо, потяг в’їхав у сніговий завал. Після цього для будь-кого залишити потяг стало неможливим.

Свідчення містера Гардмана, який є членом Детективного агентства Нью-Йорка (кілька голів обернулись до містера Гардмана), вказують на те, що ніхто не міг пройти повз його купе (№ 16, у самому кінці), непоміченим. Тому ми дійшли висновку, що вбивцю потрібно шукати посеред пасажирів одного вагона — «Стамбул—Кале». Це, так би мовити, було нашим припущенням.

— Comment? — вигукнув мсьє Бук, вражений.

— Та я вам представлю альтернативне припущення. Воно дуже просте. У містера Ретчетта був певний ворог, котрого він побоювався. Він описав його містеру Гардману й сказав, що замах, якщо взагалі станеться, то, скоріш за все, буде скоєний на другу ніч після відбуття зі Стамбула.

А тепер, леді та джентльмени, я вам скажу, що містер Ретчетт знав набагато більше, ніж розповів. Ворог, як містер Ретчетт і очікував, приєднався до потяга в Белграді чи, можливо, у Віньківцях, крізь двері, що полковник Арбатнот та містер Макквін залишили відчиненими, коли вийшли на платформу. У нього був костюм провідника спального вагона, який він одягнув поверх свого звичайного одягу, і прохідний ключ, який дав йому змогу проникнути до купе містера Ретчетта, попри те що двері були замкненими. Містер Ретчетт перебував під впливом снодійного. Цей чоловік наніс йому ножове поранення із величезною люттю і залишив купе крізь сполучні двері, що вели до купе місіс Габбард…

— Саме так, — сказала місіс Габбард, киваючи головою.

— Він жбурляє використаний ним кинджал у сумку для туалетного приладдя місіс Габбард, проходячи повз неї. Потім він вислизає із купе і йде вздовж коридору. Він поспішно кидає уніформу у валізу в порожньому купе, і за кілька хвилин, одягнений у звичайний одяг, залишає потяг якраз перед тим, як він рушив. Знову використавши такий самий спосіб проникнення — двері поряд з вагоном-рестораном.