Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

Білл відчув, як у темряві ті схожі на гілля мацаки почали пестити його кісточки, його гомілки… та не міг поворухнутися. Тіло намертво заклякло. Він відчував, як Воно наближалося; чув пульсацію крові, що зволожувала Його мембрани; шкіру обдавало жаром, який Воно випромінювало. Він уявив Його липкий дотик, та однаково не міг закричати. Навіть тоді, коли нові щупальця обплутали його поперек, зачепилися за петельки джинсів та потягли вперед, він не міг закричати або поворухнутися. Здавалося, наче все його тіло охопила мертвотна сонливість.

Один мацак обгорнувся навколо вуха Беверлі й зненацька затягнувся, наче петля. Вибухнув біль, і вона застогнала й почала пручатися, та щупальце потягнуло її до Ока, неначе Беверлі вхопила розлючена стара вчителька й волокла за собою в куток класної кімнати, аби надягти їй на голову блазенський ковпак і посадовити на табурет. Стен із Річі позадкували, та тепер навколо них шепотів та звивався цілий ліс невидимих мацаків. Бен обхопив Беверлі й спробував відтягти її назад. Вона схопилася за його руки з панічною міццю.

— Бене… Бене, Воно схопило мене…

— Ні, не схопило… Зажди… Я звільню тебе…

Щосили він рвонув Беверлі на себе, і вона заверещала від болю, що прохромив її вухо. Потекла кров. Сухе й цупке щупальце пройшлося Беновою сорочкою, завмерло, а потім болючим вузлом скрутило йому плече.

Білл виставив руку, і вона вляпалася в податливу, клейку вологу. «Око! — закричав його мозок. — О Боже, моя рука в Оці! Боже! О любий, милий Боже! Око! Моя рука в Оці!»

Він заборсався, та мацаки невблаганно тягли його вперед. Кисть руки вгрузла у вологий, невситимий жар. Далі пішло передпліччя. Аж ось він занурився в Око по самий лікоть. Ще мить — і він усім тілом припаде до липкої склери й тієї ж секунди збожеволіє. Він несамовито пручався, гамселячи по вологих м’язах вільною рукою.

Поки його друзі відбивалися від Ока, Едді стояв, наче сновида. Він чув здавлені зойки та шум боротьби. Він відчував, як навколо нього шмигали мацаки, та досі жоден із них його не зачепив.

«Біжи додому! — скомандував голос у його голові. — Біжи до мамці, Едді! Ти знайдеш дорогу!»

Білл закричав у пітьмі — то був пронизливий, відчайдушний звук, за яким почулися плюскіт із хлюпанням.

Параліч Едді розлетівся на друзки — Воно хотіло забрати Великого Білла!

— Ні! — загорлав Едді.

То було справжнє звіряче ревіння. Ніхто б ніколи не здогадався, що таке потужне, як у вікінга, волання могло вирватися з хирлявих грудей Едді Каспбрака, з легень Едді Каспбрака, котрі, звісно ж, були уражені найстрашнішою астмою в усьому Деррі. Він кинувся вперед і, навіть не дивлячись, перестрибнув через щупальця, які шукали його ноги; зламана рука стукала його по грудях, гойдаючись туди-сюди у вогкій пов’язці. Він намацав у кишені інгалятор, вихопив його.

(кислота ось як воно смакує наче кислота акумуляторна кислота)[774]

Він врізався Біллові в спину й віджбурнув його вбік. Прозвучало водянисте хлюпання, наче щось порвалося, і за ним почулося басовите зажерливе нявчання, як Едді радше відчув розумом, аніж почув вухами. Він виставив перед собою інгалятор

(кислота це кислота якщо я так хочу тож хавай жери жери жери)

— АКУМУЛЯТОРНА КИСЛОТА, ТИ, ХУЙЛО! — загорлав Едді й натиснув на клапан.

Водночас він копнув Око. Його ступня занурилася в драглі рогівки. На кісточки йому ринула гаряча рідина. Він висмикнув ногу, ледь усвідомлюючи, що втратив черевика.

— ВІД’ЇБИСЬ! ВАЛИ НАХЕР, СЕМЕ! ЗАБИРАЙСЯ, ХОСЕ! ЗНИКНИ! З’ЇБИ!

Едді відчув, як мацаки обережно торкнулися його. Він ще раз натиснув на спуск, забризкавши Око, і знову відчув / почув те нявчання… звук, сповнений болю та здивування.