Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

У ТУНЕЛЯХ / 4:55 РАНКУ

Поки вони повзли, Білл нагадав собі про те, що труба різко обривається, та однаково здивувався: однієї миті його руки шурхотіли кіркою сухого лайна, а наступної — втратили опору й ковзнули повітрям. Він заточився вперед і автоматично перекотився, приземлившись на плече, — воно вдарилося об долівку з болючим хрустом.

— Об-бережно! — почув він власний крик. — Труба обривається! Е-е-едді?

— Я тут! — одна його рука черкнула Білла по лобі. — Допоможеш мені?

Він обійняв Едді й витягнув його назовні, намагаючись не зачепити ушкоджену руку. Далі з’явився Бен, потім Бев, а за нею — Річі.

— Р-річі, у т-тебе лишися сі-сі-сірники?

— У мене є, — сказала Беверлі. Білл відчув, як у темряві вона торкнулася його руки і всунула йому в долоню коробку сірників. — Тут усього вісім-десять, та в Бена є ще. Прихопив із кімнати.

— Ти тримала їх під п-пахвою, Б-бев?

— Цього разу ні, — відповіла вона й обійняла його в темряві. Він обійняв її у відповідь, намагаючись всотати спокій і розраду, якими вона так прагнула поділитися.

Він обережно, з ніжністю розімкнув обійми та запалив сірника. Могутність пам’яті була незнищенною — вони всі одночасно зиркнули праворуч. Залишки тіла Патріка Гокстеттера й досі лежали там, посеред зарослих штукенцій, які, певне, колись були його книгами. Єдиною впізнаваною річчю в тій купі було півколо зубів; у двох чи трьох із них виднілися пломби.

Поряд лежало ще щось. Блискуча кругла річ, ледь помітна в миготливому світлі.

Білл тріпнув рукою, загасивши сірника, й запалив ще один. Він нагнувся й підібрав той предмет.

— Обручка Одри, — сказав він порожнім, безбарвним голосом.

Сірник догорів і згас.

У темряві він надягнув обручку.

— Білле? — невпевнено мовив Річі. — У тебе є бодай найменше уявлення…

6

У ТУНЕЛЯХ / 2:20 ПІСЛЯ ОБІДУ

скільки вони блукали тунелями відтоді, як полишили місце, де лежало тіло Патріка Гокстеттера, та Білл був певен, що ніколи не знайде дороги назад. У його голові кружляли батьківські слова: «Там можна блукати цілими тижнями». Якщо їх зрадить відчуття напрямку Едді, Воно не знадобиться їх убивати, бо вони блукатимуть до самої смерті… або ж потраплять не до тих труб і потонуть, наче щури в дощовому відрі.

Та, здавалося, Едді зовсім не переймався. Час від часу він просив Білла запалити сірника з їхнього куцого запасу, замислено озирався, а тоді рушав далі. Немов навмання він завертав то праворуч, то ліворуч. Інколи труби були такими здоровенними, що Білл не міг дотягтися до верху, навіть ставши навшпиньки. Інколи їм треба було пересуватися навколішки, а одного разу вони пластували на животах якихось жаских п’ять хвилин (а за відчуттями це тривало годин зо п’ять) — Едді плазував попереду, а решта повзли за ним, раз по раз торкаючись носом п’яток того, хто ліз попереду.