Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

— Одра мертва, — голос у Білла був механічним. — Я це знаю.

— Нічого ти такого не знаєш! — так люто крикнула Беверлі, що Білл сіпнувся й поглянув на неї. — Та тобі достеменно відомо, що загинуло багато інших людей, і більшість із них були дітьми.

Вона підійшла до нього й вперла руки в боки. Обличчя й шкіра в неї на руках були вимащені грязюкою, волосся сплуталося від бруду й пилюки. У Річі відпала щелепа — вона виглядала неймовірно.

— І ти знаєш, хто їх повбивав, — гримнула вона.

— Н-не тр-треба було їй ка-ка-казати, куди я й-їду. Нащо я це зробив? Навіщо?..

Її руки метнулися до нього й вхопили за сорочку. Річі зачудовано дивився, як вона його трусила.

— Досить! Ти знаєш, чому ми тут! Ми поклялися, і ми це зробимо! Чуєш мене, Білле? Загинула — значить, загинула… а Воно — ні! Ти потрібен нам. До тебе доходить? Потрібен! — сльози текли її щоками. — Тож отямся й захищай нас! Або ти отямишся і битимешся разом з нами, або жоден з нас не виживе!

Він довго дивився на неї і мовчав. Річі зловив себе на тому, що постійно крутить у голові одну думку: «Давай, Білле. Давай, давай…»

Білл обвів поглядом решту Невдах і кивнув.

— Е-едді!

— Я тут, Білле.

— Па-пам’ятаєш, як-ка труба?

Едді показав на отвір позаду Віктора й сказав:

— Он та. Здається зовсім вузькою, еге ж?

Білл кивнув.

— Уп-упораєшся? Уп-упораєшся з по-поламаною рукою?

— Заради тебе — так.

Білл усміхнувся смертельно втомленою посмішкою — найстрашнішою з тих, що доводилося бачити Річі.

— В-вед-ди, Е-едді. П-покінчимо з цим.

5