Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

— Ми йдемо! — загорлав десь позаду них Генрі. Голос у нього був геть навіженим. Він кричав, завивав, реготав. Якби вони не знали, хто це, то могли б подумати, що то якась почвара, що вилізла з тріщини в стелі пекла. — Я з Ригайлом! Ми йдемо, всіх вас переловимо, куці виродки! Від нас не втечеш!

— 3-з-забирайся з-звідси, Г-г-генрі! 3-забирайся, п-п-поки ще мо-мо-можеш! — гукнув до нього Білл.

Відповіддю Генрі було лунке, нерозбірливе верещання. Вони почули човгання кроків, і раптом до Білла дійшло, нащо Воно був потрібен Генрі: він був справжнім, він був смертним, і його не спинити інгалятором або пташиним довідником. Магія не спрацює на Генрі. Він був надто тупим.

— Х-х-ходімо. Ми м-м-маємо від них в-відірватися.

Узявшись за руки, вони рушили далі. Сорочка в Едді тріпотіла позаду. Світло поступово яскравішало, а тунель розширявся. Він так само вів донизу, а стеля зринула у височінь, і тепер її було майже не видно. Тепер скидалося на те, що вони йдуть зовсім не тунелем, а пересікають колосальне підземне подвір’я на підступах до циклопічного замку. Світло, що струменіло зі стін, перетворилося на жовто-зелений вогонь. Запах тут був дужчим, і вони почали відчувати дивну вібрацію — справжню або ж уявну. Ритмічну й рівномірну.

Наче серцебиття.

— Дивіться, там кінець! — крикнула Беверлі. — Глуха стіна!

Та коли вони підійшли ближче, — наче мурахи на величезній підлозі з брудного каміння, кожен блок якої, здавалося, був більший за Бессі-парк, — то виявилося, що стіна була зовсім не глуха. Її монолітність порушували двері. Та хоча стіна здіймалася на сотні футів, двері були зовсім крихітні — не більш ніж три фути заввишки. Такі двері можна було побачити у книжці з казками: її було зроблено з широких дубових дощок, перехрещених залізними смугами. Вони одночасно зрозуміли: двері змайстрували спеціально для дітей.

У голові Бена пролунав голос бібліотекарки, яка читала малятам: «Хто це такий тупотить тут по моєму мосту?» Діти нахиляються ближче, і в їхніх очах бринить предковічне зачудування — подолають чудовисько… чи натомість Воно попоїсть?

На дверях був знак, а під цими лежала купа кісток. Маленьких кісток. Кісток бозна-скількох дітей.

Вони прийшли до лігва Воно.

Та позначка на дверях — що вона означала?

Білл побачив там паперовий кораблик.

Стен побачив пташку, що зринала в небо, — мабуть, фенікса.

Майкл побачив обличчя, сховане каптуром — можливо, то було обличчя Батча Баверза, та воно ховалося в тіні.

Річі побачив пару очей за скельцями окулярів.

Беверлі побачила руку, стиснуту в кулак.

Едді гадав, що то обличчя із запалими очима та зморшкуватим, вишкіреним ротом, уражене хтозна-якими хворобами й болячками — обличчя прокаженого.

Бен Генксом побачив купу старих обгорток, і йому здалося, що він почув запах старих, зіпсованих спецій.

Пізніше, підійшовши до тих самих дверей, з криком Ригайла, що й досі відлунював у його вухах, Генрі Баверз побачить там місяць — повний, набряклий і… чорний.