Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

— Господи, — прохрипів Майк, вибалушивши очі.

— Я знову їх чую, — сказала Беверлі. — Генрі та інших.

Певне, акустика також донесла її голос до забіяк, бо наступної миті Генрі так гучно заволав у лайно-трубу, наче стояв просто перед нею.

— Ми вас упіймаємо-о-о!..

— Ага, ходіть сюди! — крикнув до них Річі. Його очі сяяли, як у лихоманці. — Давай, бананоногий! Тут геть як у плавальному басейні «ХАДЮ»![766] Давай!..

А тоді крізь трубу до них долинуло несамовите, сповнене жаху й болю верещання, що вогник сірника затріпотів і згас у Білла в руках. Його обгорнула рука Едді, і Білл обійняв друга (його тіло тремтіло, як гілочка в бурю), а з іншого боку до нього притиснувся Стен. Крик наростав, гучнішав… а потім почулася лайка, гучний тріск, і волання обірвалось.

— Щось схопило одного з них, — задихаючись, промовив у темряві настраханий Майк. — Щось… якась потвора… Білле, нам треба забиратися звідси… благаю…

Білл чув, як трубою до них дерся, біг, спотикався хтось з уцілілих задирак — один або двоє, через відлуння важко було вгадати точно.

— Ку-куди, Е-едді? — випалив Білл. — У й-який б-бік?

— У якому боці Канал? — перепитав Едді, здригаючись у його руках.

— Так!

— Праворуч. Повз Патріка… або через нього, — раптом його голос посуворішав. — Мені байдуже. Разом із тими покидьками він зламав мені руку. А потім харкнув мені в обличчя.

— П-пішли, — сказав Білл, озирнувшись на трубу з нечистотами. — П-по одному! Т-тримайтесь од-дин за одного, як ми-минулого р-р-разу!

Він почав намацувати дорогу, зціпивши зуби й черкаючи правим плечем слизьку керамічну поверхню труби, тримаючись подалі від Патріка, щоб не наступити на нього… або в нього.

Тож вони занурювалися в чорноту під шум води, поки на поверхні гуляла й гула буря, даруючи Деррі передчасну темряву — темряву, яка ревла вітром, стріляла електричними іскрами й тріщала деревами, які валилися додолу з передсмертними криками доісторичних тварин.

З

ВОНИ / ТРАВЕНЬ 1985 РОКУ

Вони знову наближалися до Нього, та хоча все йшло приблизно так, як Воно передбачало, повернулося те, чого Воно не очікувало — страх, що зводив з розуму, болючий страх… відчуття Іншого. Воно ненавиділо цей жах, накинулося б і зжерло його, якби могло… та боязнь танцювала поза межами Його досяжності, знущалася з Нього, і Воно могло вбити його, лише позбувшись їх.

Та ясна річ, Воно не мусило боятися: вони постаршали, а їхня чисельність зменшилася з сімох до п’яти. П’ять — це число сили, але в нього не було містичної, чарівної потужності сімки. Так, Його попихач не вбив бібліотекаря, та невдовзі бібліотекар помре в лікарні. Пізніше, якраз перед тим як спалахне світанок, Воно пошле санітара з кепською звичкою до пігулок, аби він прикінчив бібліотекаря раз і назавжди.

Жінка письменника була тепер з Ним, жива, та не зовсім — її розум був знищений з першого ж погляду на те, яким Воно було насправді, без масок та блискіток; блискіток, які, звісно ж, були всього лише люстерками, що віддзеркалювали й показували настраханому глядачеві найгірше, що чаїлося в його або її мізках, геліографуючи[767]образи, наче дзеркало, яке відбиває сонячне сяйво прямо у вибалушені, довірливі очі й випалює їхню сітківку.