Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

— З ч-чим? — поцікавився Білл. — Ти б-бач-ч-чиш н-ножа?

Вона роззирнулася, нічого не побачила, впала на коліна, аби зазирнути під ліжко.

— Не завдавай собі клопоту, — сказав Едді тим самим слабким, свистячим голосом. — Я стукнув його дверима, коли він спробував мене штрикнути. Він впустив ножа, і я зафутболив його під телевізор. Тепер його там нема. Я вже дивився.

— Б-б-беверлі, о-обдзвони реш-шту, — проказав Білл. — Га-га-гадаю, я з-зможу наклас-сти Едді ш-ш-шину.

Беверлі поглянула на нього, затримала погляд, потім звернула очі до мерця на підлозі. Вона подумала, що, коли будь-який полісмен побачить цю картину, йому враз стане все зрозуміло, яким би телепнем він не був. Кімната перетворилася на цілковитий безлад. В Едді зламана рука. А цей чоловік був трупом. Ясно, як Божий день, що це самозахист. А тоді вона згадала про містера Росса. Про містера Росса, який підвівся, подивився, а потім просто згорнув газету й зайшов до хати.

«Щойно ми вийдемо на вулицю… щойно втрутиться місто…»

Це змусило її пригадати малого Білла, хлопчика з блідим, стомленим і напівбожевільним обличчям, Білла, який казав: «Воно — це Деррі. Розумієте? Куди б ми не пішли… коли Воно схопить нас, вони нічого не побачать, нічого не почують, нічого не взнають. Хіба ви не бачите? Краще, що ми можемо зробити — це закінчити те, що розпочали».

Беверлі стояла, дивилася на труп Генрі й думала: «Вони обидва кажуть, що ми знову перетворилися на привидів. Що все повторюється. Геть усе. У дитинстві я змогла з цим змиритися, бо певною мірою діти справді є привидами. Проте…»

— Ти певен? — перепитала вона у відчаї. — Білле, ти певен?

Він сидів на ліжку разом з Едді, обережно мацаючи його руку.

— А т-т-ти — н-н-ні? П-п-після вс-с-сього, що с-с-сьогодні т-т-трапилос-ся?

Так. Усе, що трапилося. Огидний безлад, яким закінчилося їхнє возз’єднання. Гарна старенька жіночка, яка на її очах перетворилася на потворну бабу,

(мій патько був також мій мутер)

низка розповідей у бібліотеці з химерними явищами, які їх супроводжували. Усе це. Та все ж… Її розум відчайдушно волав до неї, щоб вона негайно припинила, щоб прибила цю нісенітницю здоровим глуздом, інакше ще до завершення цієї ночі вони опиняться в Пустовищі й будуть шукати ту насосну і…

— Не знаю, — мовила вона. — Я просто… просто не знаю. Білле, навіть після всього, що трапилося, мені здається, що можна зателефонувати до поліції.

— О-о-обдзвони реш-шту, — повторив він. — П-п-побач-чимо, що вони с-с-скажуть.

— Гаразд.

Спершу вона зателефонувала Річі, потім Бенові. Обидва сказали, що зараз будуть. Жоден не спитав, у чому справа. Вона знайшла в довіднику телефон Майка й набрала його. Відповіді не було. Після дюжини гудків вона поклала слухавку.

— На-на-набери бі-бі-бібліотеку, — сказав Білл.

Він зняв з меншого з двох вікон у кімнаті фіранки, вийняв металеві стрижні й саме сильно примотував їх до руки Едді поясом від халата й шнурком із піжамних штанів.