Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

Мороз пробіг її тілом, і вона схрестила руки на оголених грудях. Одра затремтіла й побачила, як на шкірі виступили сироти. На хвильку їй здалося, що в її голові залунав голос. Наче хтось пробрався в її мозок.

«Я божеволію? Господи, річ у цьому?»

«Ні, — відповів її розум. — Це просто дезорієнтація… порушення добового ритму внаслідок перельоту… хвилювання через Білла. Ніхто не говорить у твоїй голові… Ніхто…»

— Тут, унизу, ми всі злинаємо, Одро, — почувся голос із ванної кімнати. Справжній голос, реальний, як її плоть. І лукавий. Лукавий, всеосяжний і злий. — Ти також злинеш.

Почулося безсоромне, непристойне хихотіння. Його тон поступово спадав, поки смішок не перетворився на густе булькання засміченої труби. Одра зойкнула… й притисла руки до рота.

«Я не чула цього».

Вона повторила це вголос, кидаючи виклик тому глузливому бульканню. Та відповіді не було. У кімнаті стояла тиша. Десь далеко серед ночі засвистів потяг.

Раптом вона відчула таку гостру потребу побачити Білла, що стало неможливим чекати до ранку. Вона була в стандартному готельному номері, такому ж, як і решта тридцять дев’ять кімнат у цьому будинку, та раптово ця обстановка різонула їй по очах. Це вже занадто. Коли починаєш чути голоси, це вже просто занадто. Надто моторошно. Одрі здалося, що вона провалюється в нічне жахіття, з якого була втекла. Вона почувалася наляканою та нестерпно самотньою. «Ні, ще гірше, — подумала вона. — Я почуваюся мертвою». Зненацька серце в її грудях пропустило два удари. Одра хапнула ротом повітря та перелякано кашлянула. Зненацька вона запанікувала від дивної клаустрофобії — від боязні бути пійманою у власному тілі. Одрі подумалось, чи не мав цей страх звичайної фізичної причини: що, коли це передчуття серцевого нападу? Що, коли він уже трапився?

Та серце зловило ритм, хоча все одно продовжувало калатати.

Одра ввімкнула лампу на столику коло ліжка й поглянула на годинник. Дванадцять по третій. Він зараз спить, та пусте — ніщо зараз не мало значення, окрім звуку його голосу. Вона хотіла провести решту ночі з ним. Коли Білл буде поряд, їхні внутрішні механізми синхронізуються і вона заспокоїться. Жахіття не наважиться повернутися. Він «торгував страхом» — така в нього була робота, — але їй він дарував лиш умиротворення. Здавалося, що за винятком того дивного й холодного осердя в його уяві, він був створений зі спокою, спокій був його єством і призначенням. Вона схопила телефонний довідник, знайшла номер деррійського «Таун Хаусу» і набрала його.

— «Таун Хаус».

— Будь ласка, з’єднайте мене з номером містера Денбро. Містера Вільяма Денбро.

— Йому що, телефонують лише вночі? — відказав портьє, та перш ніж вона встигла спитати, що це означає, він перенаправив її дзвінок.

Один гудок, другий, третій. Одра уявила, як Білл лежить на ліжку, вкритий по шию; уявила, як рука вислизає з-під ковдри й намацує телефон. Вона вже бачила, як він це робить, і її губ торкнулася захоплена, легка посмішка. Та вона згасла, коли телефон продзвонив учетверте… і вп’яте, і вшосте. Посередині сьомого гудка з’єднання обірвалося.

— Постоялець не відповідає.

— Справді, Шерлоку? — відповіла Одра, налякана ще дужче, ніж до того. — Ви впевнені, що не помилилися кімнатою?

— Угу, — мугикнув портьє. — За п’ять хвилин до цього містерові Денбро телефонували з іншої кімнати. Він точно брав слухавку, бо вогник на панелі світився хвилину чи дві. Певне, він пішов до того, хто йому дзвонив.

— Яка то була кімната?

— Не пам’ятаю. Здається, шостий поверх. Проте…

Вона кинула слухавку. З’явилася незвична й тривожна впевненість, що справа в іншій жінці. Та незнайомка подзвонила йому… і він пішов до неї. Ну, що тепер, Одро? Як ми цьому зарадимо?