Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

— В-все ще хочеш зв-зв-звернутис-ся до по-по-поліції, Бев?

На нічному столику лежала упаковка «Клінекс», та зараз серветки злиплися й перетворилися на білу вогку масу посеред калюжі «Пер’є». Широким півколом оминувши Генрі, вона зайшла до ванної кімнати, взяла рушник і підставила його під холодну воду. Мокра тканина приємним дотиком зволожила її розпашіле, набрякле обличчя. Вона відчула, що знову може ясно мислити — не раціонально, проте ясно. Зненацька їй сяйнула впевненість, що раціональне мислення може виявитися для них смертельним. Той коп. Редімахер. Він був підозрілим. Та й чому б ні? Ніхто не телефонує до бібліотеки о пів на четверту ранку. Він подумав, що їй щось відомо про напад. І що б він вирішив, якби дізнався, що вона дзвонила з готельного номера, в якому лежав мрець із пляшкою, устромленою в кишки? Що вона й четверо інших незнайомців приїхали до Деррі за день до цього на зустріч старих друзів, а цей чувак раптом вирішив приєднатися? А вона б повірила на його місці? Хоч хтось повірив би? Звісно, вони могли б присмачити свою байку, додавши, що повернулися сюди, аби прикінчити монстра, який жив у каналізаційній системі під містом. Це б точно додало оповідці суворого, переконливого реалізму.

Беверлі вийшла з ванної й поглянула на Білла.

— Ні, — сказала вона. — Ні, я не хочу звертатися до поліції. Гадаю, Едді має рацію: з нами може щось трапитись. Щось смертельне. Та не в цьому річ, — вона обвела всіх поглядом. — Ми присягнули. Біллів брат… Стен… усі інші… а тепер ще й Майк. Я готова, Білле.

Білл подивився на інших.

Річі кивнув.

— Окей, Великий Білле. Спробуймо.

— Шанси в нас гірші, ніж будь-коли, — сказав Бен. — Нас на двоє менше.

Білл промовчав.

— Окей, — Бен кивнув. — Беверлі має рацію. Ми присягнулися.

— Е-е-едді?

— Гадаю, мене знову покатають на ліфто-плечах, еге ж? — слабенько посміхнувся він. — Якщо драбина на місці.

— Цього разу ніхто не жбурлятиметься камінням, — мовила Беверлі. — Вони мертві. Усі троє.

— То як, Білле, йдемо просто зараз? — спитав Річі.

— Т-т-так, — відповів той. — Га-гадаю, ч-ч-час іти.

— Можна дещо сказати? — зненацька поцікавився Бен.

Білл поглянув на нього і широко посміхнувся.

— Д-д-давай!

— Ви, народ, найкращі друзі, яких я тільки мав, — сказав Бен. — І байдуже, як це все обернеться. Я просто… ну, просто хотів, щоб ви це знали.

Він обвів їх поглядом, а вони серйозно, мало не врочисто поглянули у відповідь.