Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

— Нічого, — шоковано відмовила вона. — Хто вам таке сказав? Господи Боже!

— Ага, ви завжди телефонуєте в бібліотеку о третій тридцять ночі, — гмикнув Редімахер. — Давайте без цього лайна, юна леді. У нас тут справа про напад, і, судячи з вигляду цього чоловіка, до світанку ми можемо мати на руках уже справу про вбивство. Тож я спитаю у вас ще раз: хто ви така й що вам про це відомо?

Беверлі заплющила очі, міцніше стиснула Біллову руку й промовила:

— Він може померти? Ви ж не просто кажете це, аби мене залякати? Справді може померти? Будь ласка, скажіть.

— Його дуже кепсько поранено. І якщо вас це не лякає, то даремно. А тепер назвіться і скажіть, чому…

Наче уві сні вона побачила, як її рука пливе повітрям й кладе слухавку на важіль. Вона озирнулася на Генрі й відчула такий гострий шок, наче її ляснули холодною рукою. Одне око Генрі заплющилося. Друге, виколоте, так само сочилося каламутною рідиною.

Здавалося, наче Генрі їй підморгує.

4

Річі зателефонував до лікарні. Білл посадив Беверлі на ліжко, поряд з Едді, і тепер вона дивилася у простір перед собою. Вона гадала, що заплаче, та сліз не було. Єдине, що билося в її голові — це бажання, аби хтось накрив Генрі Баверза. Той його погляд-підморгування їй геть не подобався.

За одну шалену мить Річі став репортером «Деррі Ньюз». Йому стало відомо, що на містера Майка Хенлона, міського бібліотекаря, сьогодні вночі було скоєно напад. Чи могла лікарня надати якісь відомості з приводу стану містера Хенлона?

Річі слухав і кивав.

— Так, розумію, пан Керпаскян — як правильно пишеться, з двома «к»? О, справді? Окей. А ви…

Він слухав, настільки поринувши у власну вигадку, що почав рухати пальцем, наче писав у нотатнику.

— Ага… ага… так. Так, розумію. Ну, в таких випадках ми зазвичай посилаємося на «джерела». А пізніше ми можемо… ага… точно! Те, що треба! — Річі добродушно засміявся і змахнув з лоба піт. Знову почав дослухатися. — Гаразд, містере Керпаскян. Так. Я… так, записав — К-Е-Р-П-А-С-К-Я-Н, точно! Це ж чехо-єврейське прізвище, так? Справді?! Дуже… незвичне. Так, авжеж. Добраніч. Дякую.

Він поклав слухавку й заплющив очі.

— Боже! — крикнув він грубим, низьким голосом. — Боже! Боже! Боже!

Річі замахнувся на телефон, наче хотів скинути його зі столика, та потім просто опустив руку. Він зняв окуляри й протер їх сорочкою.

— Він живий, та становище важке, — повідомив він. — Генрі розпанахав його, як різдвяну індичку. Один з ударів розрізав йому стегнову артерію, і в Майка ледве лишилося стільки крові, аби вижити. Він спромігся накласти джгут, і якби не це, медики знайшли б його вже мертвим.

Беверлі розплакалася. Вона ревіла, як дитина, затуливши обличчя обома руками. Деякий час у кімнаті чулися лише її хрипкі схлипи та часте, з посвистуванням, дихання Едді.

— Але Майк не єдиний, кого розрізали, як індичку, — врешті сказав Едді. — Генрі мав такий вигляд, наче побував у дванадцятираундовій м’ясорубці з Роккі Бальбоа[761].