всіхзапевняє
Друкарський валик заклинило. Машинка засичала й видала густу електронну відрижку — її нутрощі перегрілися. На стелажі під другим номером зненацька впала полиця окультних книжок, розсипавши підлогою томи з Едґаром Кейсі[724], Нострадамусом, Чарльзом Фортом[725] та безіменними пророками.
Білла охопило усвідомлення присутності неймовірної сили. З байдужістю він усвідомив, що в нього з’явилася ерекція, а кожен волосок на голові стоїть сторчака. Відчуття сили в замкненому колі приголомшувало.
Усі двері в бібліотеці захряснулися в унісон.
Маятниковий годинник позаду контрольного стола пробив один раз.
А потім усе зникло, наче хтось клацнув вимикачем.
Вони опустили руки, не зводячи один з одного зачмелених очей. Ніхто нічого не сказав. Сила полишила їх самих, і натомість Білл відчув насування невідворотного фатуму. Він подивився на їхні бліді, напружені обличчя, опустив очі до своїх рук. Так само закривавлені, однак порізи, які в серпні 1958 року щербатою скалкою від пляшки коли зробив Стен Юріс, знову зрослися, полишивши покручені білі лінії, схожі на поґудзовану мотузку.
«Того дня в Пустовищі, коли Стен порізав нам долоні… тоді ми востаннє були разом, усі семеро, — подумав Білл. — Стена з нами немає, він помер. І сьогодні ми востаннє зустрічаємося вшістьох. Знаю, відчуваю, що востаннє».
Беверлі притискалася до нього. Вона тремтіла. Білл обійняв її. Усі вони дивилися на нього великими очима, що зблискували в сутіні. Довгий стіл, за яким вони просиділи весь вечір, захаращували порожні пляшки, склянки, переповнені попільнички — маленький острівець світла.
— Годі, — промовив Білл хрипким голосом. — Годі нам розваг як на один вечір. Залишимо танці на інший раз.
— Я згадала, — проговорила Беверлі. Вона поглянула на Білла: величезні очі, бліді вологі щоки. — Я все згадала. Як батько дізнався про вас. Втечу. Баверза, Кріса та Хаґґінса. Те, як я бігла. Тунель… птахи… Воно… Я все згадала.
— Йо, — підтакнув Річі. — Я теж.
— Насосна… — Едді кивнув.
— А ще, Едді… — почав було Білл, але Майк його перебив:
— Давайте вже по домівках. Відпочиньте. Уже пізно.
— Ходімо з нами, Майку, — сказала Беверлі.
— Ні. Мені треба закрити бібліотеку. А ще дещо записати… усього лише перебіг нашого зібрання, нічого такого. Швидко впораюся. А ви йдіть.
Вони рушили до дверей, балакати їм не хотілося. Білл із Беверлі йшли разом, а Едді, Річі та Бен — за ними назирці. Білл притримав для неї двері, і вона тихенько подякувала. Вона почала спускатися широкими гранітними сходами, і Біллу подумалося, якою юною та вразливою вона виглядає… Із сумом він усвідомив, що, мабуть, знову закохується в неї. Він спробував перемкнути думки на Одру, та Одра була так далеко… Коли зійде сонце і молочник почне робити свій обхід, вона міцно спатиме в їхній домівці у Фліті.
Деррійське небо знову затягнуло хмарами, а порожніми вулицями стелилися густі мацаки туману. Вище вулицею стояв Деррійський громадський центр — вузька, висока, оповита гнітючою темрявою будівля у вікторіанському стилі. «Те, що зараз блукає Громадським центром, блукає на самоті»[726], — подумалося Біллові. Він ледь втамував дурнуватий сміх. Звук їхніх кроків відлунював надто гучно. Беверлі торкнулася його пальців, і він із вдячністю взяв її за руку.
— Почалося раніше, ніж ми були до цього готові, — заговорила вона.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Воно» автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина п’ята Ритуал Чуді[718]“ на сторінці 5. Приємного читання.