Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

— Я хвилююся за тебе, Бевві, — проказав він. — Іноді я дуже хвилююся. Сама знаєш. Я ж казав, чи не так? Атож, казав.

— Татусю, що…

Він повільно йшов до неї — сумний, задумливий, безжальний. Вона не хотіла помічати того невблаганного виразу, та він заполонив його обличчя, наче полиск на поверхні брудної стоячої води. Він замислено гриз кісточки своєї правиці. Одягнений він був у штани кольору хакі, а коли вона зиркнула на них, то побачила, що його чоботи лишають на килимі її матері брудні сліди. «Треба буде взяти пилосмок, — недоладно подумала вона, — і прибрати грязюку. Якщо буду в змозі. Якщо він не…»

То була твань. Чорна твань. Її розум збентежено перескочив на інше. Вона знову була в Пустовищі з Біллом, Річі, Едді та іншими. У Пустовищі було одне болотисте місце з подібною багнюкою — там, у байраку, ріс якийсь чагарник, білуватий, як кістка. Річі прозвав його бамбуком. Коли дув вітер, його стебла торохкотіли одне об одне, видаючи звук, подібний до гуркоту вудуїстських тамтамів. То невже її батько спускався в Пустовище? Невже її батько…

БАХ!

Його кулак описав широку орбіту і врізався їй в обличчя. Голова Беверлі відкинулася назад, стукнувшись об стіну. Він запхав великі пальці за пояс і поглянув на неї зі зловісно байдужою цікавістю. Вона відчула, як з лівого куточка нижньої губи в неї побігла цівка теплої крові.

— Я побачив, що ти дорослішаєш, — мовив він, і їй здалося, що він скаже ще щось, та він мовчав.

— Татусю, про що ти кажеш? — стиха спитала вона тремтячим голосом.

— Брехатимеш, Бевві, — я тебе до смерті відлупцюю.

З жахом вона помітила, що він дивиться не на неї, а на літографію від «Кар’єра й Айвза»[727] в неї над головою. Її розум знову перемкнуло, і тепер їй вже було чотири рочки, і вона сиділа у ванні з улюбленим блакитним корабликом та милом у формі Попая, а батько, такий великий та коханий, стояв навколішки в сірих саржових штанях і смугастій майці, з мочалкою в одній руці й склянкою помаранчевої шипучки в другій, милив їй спину й приказував: «Дай-но погляну в твої вушка, Бевві, може, там картопелька проросла? Була б гарна вечеря!» І вона чула, як хихотіла тоді, дивлячись вгору на його дещо обвітрене обличчя — тоді вона вірила, що воно залишиться таким назавжди.

— Я… я не брехатиму, татусю, — пробелькотіла вона. — Що трапилось?

У очах її з’явилися сльози, і батькова постать попливла, затремтіла, розшарувалася.

— Ти була в Пустовищі зі зграєю хлопців?

Їй перехопило подих; погляд знов опустився на забризкані грязюкою чоботи. Тією чорною, в’язкою грязюкою. Якщо вгрузнути в неї кросівкою або мокасином, то він там і лишиться… і Річі з Біллом гадали, що, коли йти далі, тебе затягне, як у грузький пісок.

— Я там іноді гра…

Бах! — знову шугонула вниз мозоляста рука. Вона зойкнула від болю й жаху. Той вираз обличчя й те, що він не дивиться на неї, також лякало її. З ним було щось не те. І йому тільки гіршало… Що, коли він зібрався її вбити? Що, коли

(та годі тобі, Беверлі, він твій БАТЬКО, а БАТЬКИ не вбивають свої ДОЧОК)

він утратив над собою владу? Що, коли…

— Що вони з тобою робили? Що ти їм дозволила?

— Що робили? Я не… — вона й гадки не мала, про що йшлося.