Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

— Зніми штани.

Тепер вона нічого не розуміла. Його слова не мали для неї жодного сенсу. Вона намагалася здогадатися, що він має на увазі, та від цього її наче морська хвороба вхопила.

— Що… чому?..

Він замахнувся рукою — дівчинка відсахнулася.

— Знімай, Бевві. Мені потрібно пересвідчитися, що ти ціла.

Її мозок підкинув їй новий, ще божевільніший образ: вона знімає джинси, і одна нога відпадає, лишившись у штанях; вона намагається втекти від тата, стрибаючи на здоровій нозі, а він ганяється за нею, шмагає ременем і волає: «Я знав, що ти ушкоджена! Так і знав! Так і знав!»

— Таточку, я не знаю, що…

Рука знову полетіла вниз, та цього разу не ляпнула, а схопила. Його пальці боляче вп’ялися в дівоче плече, вчепившись у нього зі скаженою силою. Беверлі заверещала. Він смикнув її вгору. Вона стала на ноги, і тоді він уперше поглянув їй прямо у вічі. Дівчинка знову закричала від того, що розгледіла там. А там було… порожньо. Її батько зник. І Беверлі зненацька усвідомила, що полишилася на самоті з Ним — того серпневого ранку Воно було там, у її оселі. Не чулося густого, концентрованого зла, що вона відчула в домі на Нейболт-стрит півтора тижня тому — Його розбавляла людська природа її батька — та Воно було там, керувало його діями.

Батько штовхнув Беверлі. Вона вдарилась об журнальний столик, перечепилася через нього й, зойкнувши, розпласталася по підлозі. «То ось у чому річ, — подумала вона. — Треба пояснити Біллові, він зрозуміє. У Деррі скрізь Воно. Воно просто… просто заповнює порожнечі, от і все».

Беверлі перевернулася. Батько йшов до неї. Хвицнувши ногами, вона впала на сідниці, волосся затулило очі.

— Я знаю, ти там була, — говорив він. — Коли мені про це розказали, я не повірив. Не повірив, що моя Бевві буде ошиватися з хлопчачою бандою. Та потім, сьогодні вранці, я сам тебе там побачив. Моя Бевві та ватага пацанів. Ще й дванадцяти нема, а вона вже з хлопцями вештається!

Остання думка ще більше розбурхала в ньому лють — її електричний спалах мало не просвічував крізь його сухорляве тіло.

— Ще й дванадцяти нема! — загорлав батько й так копнув дівчинку в стегно, що вона скрикнула. Його щелепи зімкнулись на цьому факті, образі чи чим там воно для нього було, наче щелепи голодного собаки, який роздирає шматок м’яса. — Ще й дванадцяти нема! Ще й дванадцяти нема! Ще й ДВАНАДЦЯТИ НЕМА!

Він замахнувся ногою. Беверлі хутко відповзла. Зараз вони вже були в кухні. Його чобіт стукнув по шухляді під плитою, усередині заторохкотіли каструлі зі сковорідками.

— Не смій від мене тікати, Бевві, — сказав він. — Не треба цього робити, тобі ж гірше буде. Повір мені. Повір таткові. Це не іграшки. Вештається з пацанвою, дозволяє їм бозна-що — ще й дванадцяти нема — Богом присягаюся, це не іграшки.

Він ухопив її за плече й ривком поставив на ноги.

— Ти в мене гарненька дівчинка, — вів далі батько. — І багато хто не проти побавитися з такою кралечкою. Та й багато кралечок самі залюбки це дозволяють. Бевві, ти їхня маленька повія, так?

Нарешті вона зрозуміла, що Воно втокмачило йому в голову… та вона частково розуміла, що така думка могла жевріти там від самого початку — Воно могло просто скористатися цими інструментами, адже вони лежали собі й чекали, поки хтось їх задіє.

— Ні, таточку, татусю…

— Я бачив, як ти курила! — заволав він.