Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

— Так, — одразу ж погодилася Соня Каспбрак. — Вони люблять такі жарти, і часто такі дорослі — люди і злі, і дурні… і… і…

— Тож я пильнуватиму, щоб не надурили Білла або ще когось із мої друзів, — сказав Едді, — а сам буду й надалі користуватися інгалятором. Так буде краще за все, правда?

Тільки тепер, коли вже було запізно, вона зрозуміла, як розумно — і як підступно — підловив її Едді. Це було схоже на шантаж, та хіба в неї був вибір? Їй закортіло спитати, як він міг так маніпулювати власною матір’ю. Вона відкрила рота… і знову стулила його. Скидалося на те, що в теперішньому стані він не змовчить.

Та вона знала одну річ. Так. Одну річ вона знала напевне: ноги її більше не буде в аптеці довгоносого містера Кіна.

— Ма? — обірвав її думки напрочуд сором’язливий голос.

Вона звела погляд і побачила, що перед нею знов Едді, лише її Едді, тож вона одразу ж підійшла до його ліжка.

— Ма, можна тебе обійняти?

Вона пригорнула його, та дуже обережно, щоб не зачепити його зламану руку (і щоб з перелому не відкололися кістяні скалки й не помчали його кровоносною системою до самого серця — яка ж мати захоче вбити свою дитину власного любов’ю?), і Едді обійняв її у відповідь.

7

Якби в Едді спитали, він би сказав, що його мама пішла саме вчасно. Під час розмови він відчував, як накопичувалося повітря в горлі та легенях — нерухоме й зіпсуте, як застояна отруйна вода.

Він почекав, поки за нею не заклацнулися двері, а тоді засипів, хапаючи ротом повітря. Кисле повітря ходило в горлі, штрикаючи його, наче гаряча кочерга. Едді сіпнувся за інгалятором. Заболіла хвора рука, та йому було байдуже. Він вприснув собі потужну дозу розчину. Хлопчик глибоко затягнувся камфорним смородом та подумав: «Та хай і пла-це-бо — байдуже, як його називати, коли воно діє».

Він відкинувся на подушки, заплющивши очі й уперше дихаючи вільно відтоді, як зайшла його мати. Едді боявся, дуже боявся. Те, що він їй наговорив, як поводився… то був він і водночас анітрохи не він. Щось у ньому запрацювало, запрацювало через нього, якась сила… і мати її теж відчула. Він це помітив по її очах і по тому, як тремтіли її губи. В нього не було відчуття, що ця сила зла, та її неймовірна сила лякала. Це було схоже на те, як у парку розваг ідеш до по-справжньому небезпечного атракціону й при цьому розумієш, що не виберешся звідти, поки все не скінчиться, і будь що буде.

«Дороги назад нема, — подумав Едді, відчуваючи гарячу, сверблячу вагу пов’язки на зламаній руці. — Ніхто не піде додому, поки не доберемося до самого кінця. Але це так страшно, Господи, я так боюсь»… І він знав, що просив матір не позбавляти його друзів з причини, яку б ніколи їй не відкрив: «Сам я цього не подужаю».

Потім він трохи поплакав, а тоді заснув бентежним сном. Йому снилася темрява, в якій безперестану стугоніли потужні мотори — то був звук дренажних насосів.

8

Коли того вечора до лікарні повернулися Білл та решта Невдах, небо знову спохмурніло. Едді зовсім не здивувався, коли побачив, як вони шеренгою заходять до палати. Він знав, що вони повернуться.

Весь день стояла спека (пізніше люди погодяться, що третій тиждень липня видався найгарячішим у винятково жаркому літі), і близько четвертої почали збиратися грозові хмари — фіолетово-чорні, велетенські, вагітні дощем, заряджені громовицями. Громадяни поспішали у своїх справах, раз-по-раз нервово зиркаючи на небо. Більшість сходилася на тому, що до вечора вперіщить і приб'є вологу задуху. Деррійські парки та гральні майданчики, на яких того літа й без того було не дуже людно, до шостої геть спорожніли. Дощ іще не розпочався, і нерухомі гойдалки просто висіли, не відкидаючи тіні в химерній, пласкій жовтизні. Густо пробасив грім. Цей гул, гавкіт собаки й тихе бурчання автомобілів на Головній вулиці були єдиними звуками, які долинали до Едді крізь вікно, поки не завітали Невдахи.

Білл зайшов першим, за ним — Річі. Слідом з’явилися Беверлі зі Стеном, далі в дверях вигулькнув Майк. Замикав процесію Бен. З вигляду йому було до біса незручно в білому гольфі.

Серйозні діти підійшли до ліжка. Навіть Річі не посміхався.

«їхні обличчя, — вражено подумав Едді. — Це труба, їхні обличчя!»