Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

А тоді вони всі відступили назад, немов усвідомивши, що зробили. На вулиці знову забурмотів грім. На мить дерев’яне оздоблення палати поплямувала миготлива блискавиця.

— Це все? — спитав Едді.

Білл кивнув.

— Й-й-якщо зм-можеш, п-п-приходь д-до мене післяз-з-завтра, коли п-п-повечеряєш, о-окей?

Едді кивнув, і тему закрили.

Далі розмова точилася мляво й безладно. Вони трохи поговорили на тему, від якої того липня гуділо все Деррі — про суд над Річардом Макліном: його посадили за те, що він до смерті забив дрючком власного пасерба Дорсі, і йому ж приписували вбивство старшого брата Дорсі, Едді Коркорана, який зник того літа. Лише два дні по тому Маклін розколеться на лаві підсудних і зі сльозами зізнається в злочині, та Невдахи зійшлись на тому, що, певне, до зникнення Едді він не мав жодного стосунку. Хлопчик або втік… або його схопило Воно.

Вони пішли приблизно за чверть до сьомої, а дощ так і не пішов. Небо супилося й після того, як прийшла та пішла мама Едді (її нажахали підписи на синовій пов’язці, і навіть дужче настрахало його рішення виписатись із лікарні вже наступного дня, адже сама вона думала, що йому потрібен щонайменше тиждень непорушного спокою, аби, користуючись її словами, «всілися кісточки»).

Урешті-решт грозові хмари розійшлися й попливли геть. На Деррі й крапля дощу не впала. Та вологість лишилася, і тієї ночі люди спали на ґанках, на газонах, у гамаках та на задніх дворах.

Дощ пішов наступного дня, невдовзі після того, як Беверлі побачила жахіття, що трапилося з Патріком Гокстеттером.

Розділ 17

Ще одне зникнення: смерть Патріка Гокстеттера

1

Скінчивши оповідь, непевною рукою Едді наливає собі ще випити. Він дивиться на Беверлі й каже:

— Ти бачила Його, чи не так? Бачила, як Воно схопило Патріка Гокстеттера. Наступного дня після того, як ви розписалися на моїй пов'язці.

Решта нашорошує вуха.

Беверлі відкидає назад волосся — воно здіймається рудою хвилею. Її обличчя виглядає неприродно блідим. Тремкими пальцями вона дістає з пачки останню цигарку й чиркає «Біком». Вона не може зловити вогонь кінчиком цигарки. За кілька секунд Білл бере її за руку — делікатно, проте міцно — й направляє її. Беверлі вдячно зиркає на нього й випускає хмару блакитно-сірого диму.

— Ага. Бачила, — каже вона й здригається.

— Він був н-несповна р-р-розуму, — мовить Білл і думає: «Сам факт, що того літа Генрі дозволив такому пришелепку, як Патрік Гокстеттер, тинятися разом з ними, уже про щось говорить, чи не так? Або Генрі втратив трохи привабливості й харизми, або його власне божевілля так розрослося, що й Гокстеттер здавався йому нормальним. Та й те, й інше зводиться до одного — до того, що Генрі… як це назвати? „Розпадом особистості“? Так воно зветься? Так, з огляду на те, що з ним трапилося й де він зараз, гадаю, це саме воно».

«І є ще дещо на підкріплення цієї гадки», — думає Білл, та пригадати цього повністю він поки не може. На початку серпня, коли вже от-от мала скінчитися літня школа, завдяки якій їм вдавалося уникати Генрі, вони з Річі та Беверлі ходили до автобази братів Трекерів — хіба тоді до них не підходив Віктор Кріс? Переляканий Віктор Кріс? Так, було таке. Тоді все невблаганно котилося до завершення, і наразі Білл гадає, що це відчуло все місто, а краще за всіх — Невдахи та Генрі з його посіпаками. Та це трапиться дещо згодом.

— Точно-точно. Патрік Гокстеттер був несповна розуму, — каже Беверлі безживним голосом. — У класі жодна дівчинка не хотіла сідати перед ним. Сідаєш, берешся розв'язувати задачі, писати твір або складати оповідання, аж раптом чуєш, як він торкається тебе… легко, як пір’ячко, проте сама рука гаряча й спітніла. М’ясиста.