Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

Бона сковтує, і її горло тихо клацає. Інші серйозно, замислено спостерігають за нею.

— Відчуваєш її на тілі, на грудях. Не те, щоб котрась із нас мала тоді нормальні груди. Та, здається, Патріку було начхати. Ти відчуєш той… той дотик, відсмикнешся, а коли розвернешся, Патрік сидітиме й шкіритиметься, розтягнувши в посмішці свої великі, немов би гумові губи. І в нього був пенал…

— З мухами, — зненацька каже Річі. — Точняк. Він ляскав їх зеленою лінійкою та складав до пеналу. Пригадую навіть, як він виглядав: червоний такий, з хвилястою відсувною кришкою.

Едді киває.

— Відсмикнешся, а він вишкіриться, ще й міг відкрити пенал і показати дохлих мух, — продовжує Беверлі. — Та найгіршим, найстрашнішим було те, як він посміхався й мовчав. Місіс Даглас усе знала. Ґрета Бові їй нашептала, і, гадаю, якось Саллі Мюллер також щось сказала. Проте… думаю, місіс Даглас його теж боялася.

Бен сидить, балансуючи на задніх ніжках стільця й заклавши руки за голову. Вона досі не може повірити, яким він став струнким.

— Упевнений, ти не помиляєшся, — каже він.

— Ш-ш-шо б-було д-д-далі, Беверлі? — питає Білл.

Вона знову сковтує, намагаючись приборкати страхітливу силу жахіття, що бачила того дня в Пустовищі, — тоді вона була з роликами, які висіли в неї на плечі, а одне коліно обплела щипуча павутина болю, бо трохи раніше вона забила його на Сейнт-Кріспінс-лейн — на одній з тих коротких, засаджених деревами вулиць, які закінчувалися там, де земля круто обвалювалася (і досі обвалюється) в Пустовище. Вона пригадує (ох, ці спогади… вони повертаються, й одразу ж такими чіткими й потужними..), що тоді на ній були джинсові шорти, аж надто короткі шорти — вони закінчувалися на сантиметр-два від нижньої лиштви її трусиків. За той рік вона стала краще усвідомлювати власне тіло — точніше, за попередні шість місяців, коли воно почало вигинатися й робитися більш жіночним. Звичайно, однією з причин цього усвідомлення було дзеркало, та неголовною — найбільше це стало помітним завдяки її батьку. Останнім часом він став різкішим, частіше розпускав руки, роздаючи не тільки ляпаси, а й стусани. Здавалося, він не міг знайти собі місиві, як пійманий звір, і Беверлі було дедалі страшніше перебувати з ним в одному приміщенні, вона відчувала близькість нервового зриву. Скидалося на те, що коли вони знаходилися поряд, виникав дивний запах — запах, якого не чулося, коли в квартирі була сама Беверлі, якого не чулося там, коли вони були разом — не чулося до того літа. І коли померла мати, стало гірше. Якщо запах не був витвором її уяви, певне, він теж знав про нього, бо протягом спекотних літніх днів вона бачило його дедалі рідше — частково через його турніри з боулінгу, частково тому, що він допомагав ремонтувати автівки своєму товаришеві Джо Теммерлі… та вона підозрює, що частково й через запах, який здіймався між ними, хотіли вони того, чи ні — вони не могли з ним нічого вдіяти так само, як не могли перестати пітніти в липні.

Знову втручається образ сотень, тисяч птахів, що сідають на дахи будинків, телефонні дроти й телевізійні антени.

— І отруйний плющ, — каже вона вголос.

— Ш-ш-шо? — перепитує Білл.

— Щось, наче отруйний плющ, — повільно промовляє вона, не зводячи з них погляду. — Та не зовсім. Радше схоже на отруйний плющ. Майку?..

— Не зважай, — говорить Майк. — Пригадається. Розказуй, що пам’ятаєш, Бев.

«Пам’ятаю блакитні шорти, — хоче сказати вона, — і те, як вони витерлись, як почали обтискати сідниці й стегна. В одній кишені в мене було півпачки „Лакі Страйк“, а в іншій — „Вишенька“…»

— Пам’ятаєш «Вишеньку»? — запитує вона в Річі, та кивають усі.

— Білл дав її мені, — каже Беверлі. — Я не хотіла брати, та вона… він… — вона сором’язливо, невпевнено посміхається до Білла. — Великому Біллу відмовити було просто неможливо. Тому рогачка була зі мною, і через неї того дня я була сама. Я збиралася повправлятися. Тоді я гадала, що, як настане час, мені забракне мужності. Однак… того дня я нею скористалася. Довелося. Я вбила одну з них… одну з Його часточок. Це було жахливо. Важко думати про це навіть зараз. А одна з них присмокталася до мене. Ось, погляньте.

Вона піднімає руку й повертає так, щоб вони побачили зморщений шрам, що примостився на верхній, округлій ділянці її передпліччя. Скидається на те, що колись до її шкіри притисли якийсь розпечений круглий об’єкт, діаметром з гаванську сигару. Він дещо угнутий, і від погляду на нього в Майка Генлона пробігає мороз шкірою. Це одна з тих складових історії, про яку він здогадувався, та ніколи насправді не чув — так само, як із небажаною розмовою від серця до серця, що відбулася між Едді та містером Кіном.

— І щодо одного ти був правий, Річі, — каже вона. — «Вишенька» — убивча зброя. Я боялася її, та в той же час наче й любила.

Річі регоче й ляскає її по спині.