Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

— Н-ні, — відмовив Білл. — Ми в-в-всі с-спробували. Т-ти й сама б-бачила, що з ц-цього в-в-вийшло.

— А що вийшло? — запитав Едді.

Білл взявся розказувати, повільно, гальмуючи, а Беверлі стояла, стиснувши губи в білу лінію, й дивилася в вікно. З причин, які вона не могла собі пояснити, вона не просто боялася — її геть спантеличило те, що трапилося того дня. По дорозі до лікарні вона знову заходилася переконувати їх, що потрібно зробити справжні кулі… не тому, що вона була впевненіша за Білла з Річі в їхній дієвості, а тому, що коли з того будинку й справді щось вилізе, пістолет опиниться в

(Біллових)

чиїхось інших руках.

Та важко сперечатися з фактами. Усі вони взяли по десять камінців, а тоді стріляли з «Вишеньки» по десятьох бляшанках, розставлених на відстані у двадцять футів. Річі поцілив у одну з десяти (та й того разу камінь лише перекинув банку), Бен — у дві, Білл — в чотири, Майк — у п’ять бляшанок.

Здавалося, Беверлі стріляла невимушено й майже не цілилась, та все одно поцілила дев’ять з десяти банок у самісінький центр. Десята перекинулася, коли камінь відскочив від обідка.

— Та сп-першу т-треба виготовити с-с-снаряди.

— Післязавтра ввечері? Мене вже тоді мають виписати, — сказав Едді.

Мати буде не в захваті… та він не думав, що вона сильно пручатиметься. Не після сьогоднішньої розмови.

— Болить рука? — запитала Беверлі.

На ній була рожева сукня, на яку вона попришивала маленькі квіточки, — не така, як уві сні. Мабуть, після того як їх прогнали, вона поверталася додому. Сукня була шовкова або нейлонова, і Беверлі виглядала в ній дуже доросло та водночас і дуже по-дитячому — наче дівчинка, яка вирішила погратися в моду. Вона мала замріяний, далекий вираз. «Закладаюся, вона така сама, коли спить», — подумав Едді.

— Та не дуже, — сказав він.

Вони трохи поговорили, а коми в розмові розставляв грім. Едді не питав, що трапилося, коли вони приходили сюди раніше, і ніхто про це не згадав. Річі дістав «йо-йо», вигуляв песика раз чи два, і сховав його назад.

Розмова забуксувала, і під час однієї з мовчанок щось клацнуло. Едді заозирався й побачив у Білловій руці щось, від чого його серце сполохано закалатало. На мить йому здалося, що він побачив ножа. Та тоді Стен увімкнув горішнє світло, морок розтанув, і Едді побачив, що то всього лише кулькова ручка. В освітленні вони знову стали звичайними, справжніми — його друзями.

— Я подумав, що ми могли б розписатися на твоїй пов’язці, — сказав Білл і подивився Едді просто в очі.

«Та річ не в цьому, — раптово сяйнула Едді моторошна думка. — Це контракт. Великий Білле, ми підписуємо угоду, чи не так? Угоду або ж найближчий її аналог». Він злякався… а тоді йому стало соромно, і він розізлився на себе. Якби він зламав руку трохи раніше, хто б її підписав? Хто, крім його матері або ж, мабуть, доктора Гендора? Його тітоньки в раю?

Це були його друзі, мати помилилася — вони не були поганими друзями. «Певне, не буває поганих чи хороших друзів, — подумалося йому. — Певне, бувають просто друзі — ті, хто лишаться з тобою, якщо тебе скривдили, хто складе тобі компанію й позбавить самотності. Мабуть, за них варто боятися, сподіватися, жити. Певне, за них можна й померти, якщо буде така потреба. Не буває хороших друзів. Не буває поганих друзів. Є лише люди, з якими хочеться бути разом, з якими потрібно бути разом — люди, що збудували домівки в твоєму серці».

— Окей, — сказав Едді трішки хрипким голосом. — Окей, Великий Білле, це було б круто.

Білл урочисто схилився над ліжком і написав своє ім’я на бугристому гіпсі, під яким загоювалась Еддіна рука. Літери в нього вийшли великими й переплетеними. У Річі підпис вийшов розгонистим. Бенів почерк був вузьким, на противагу тому, що він — товстим, і літери хилилися назад. Здавалося, дмухнеш, і вони перекинуться. У Майка Хенлона підпис вийшов великим та незграбним, бо він був шульгою, і йому було важко притулитися. Він розписався над ліктем і обвів ім’я колом. Коли над ним схилилася Беверлі, Едді почув легкий запах квіткового парфуму. Вона розписалася округлим палмерівським письмом[680]. Останнім був Стен: своє ім’я він вивів на зап’ястку Едді — дрібними, щільно стиснутими літерами.