Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

Ось що сказав Едді:

— Містер Кін говорить, що мої ліки від астми — це лише вода.

— Що-що? — вона втупила в нього палаючі очі.

— Звичайнісінька вода. З якоюсь засипкою, що додає їй медичного присмаку. Він сказав, що це зветься пла-це-бо.

— Брехня! Звичайнісінька брехня! Нащо було містеру Кіну тобі так брехати? Ну, у Деррі є й інші аптеки, чи не так? І я гадаю, що…

— У мене було трохи часу подумати над цим, — тихо, проте невблаганно вів далі Едді, не зводячи з матері очей, — і я гадаю, що він сказав правду.

— Еддічка, кажу тобі, він збрехав!

Повернувся, тріпочучи крилами, панічний страх.

— І я гадаю, — говорив Едді, — що це має бути правдою, адже на інгаляторі немає жодних застережень — наприклад, ніде не сказано, що стане погано, коли перебрати. І навіть…

— Едді, я не бажаю цього слухати! — скрикнула вона й притисла руки до вух. — Ти…. ти… ти сам не свій, ото й усе!

— Навіть якщо це такі ліки, які можна просто зайти й купити без рецепта, до них зазвичай додають аркуш із особливими вказівками, — вів далі Едді, не підвищуючи тону. Його сірі очі прикипіли до неї, і Соня не могла ні опустити погляду, ані відвести його. — Навіть якщо це сироп від кашлю «Вікс»… або ж твій «Ґерітол».

Він замовк на кілька секунд. Соня відняла руки від вух, і вони просто повисли — тримати їх стало надто важко. Вони наче свинцем налилися.

— І схоже, ма… схоже, ти про це знала.

— Едді! — мало не завила вона.

— Адже, — говорив собі Едді, наче нічого не почув — він насупився, зосередившись на власних словах, — адже батьки мають розбиратися в ліках. Бігме, я користуюся інгалятором п’ять, а то й шість разів на день. І ти б цього не дозволила, якби це могло мені якось зашкодити. Бо такий твій обов’язок — берегти мене. Так, адже ти стільки разів це повторювала. Тож… мамо, ти знала про це? Знала, що в інгаляторі звичайнісінька вода?

Вона нічого не сказала. Губи в неї тремтіли. Їй здавалося, наче всеньке лице тремтить. Соня більше не плакала. Було надто страшно, аби плакати.

— Бо якщо знала, — сказав так само насуплений Едді, — якщо справді знала, мені хотілося б знати, чому. Дещо я можу й сам додумати, та не розумію, чому моя мама хоче, аби я думав, що вода — це ліки… або що астма живе тут, — він тицьнув себе в груди, — коли містер Кін каже, що вона лише тут, — він приклав пальця до голови.

Вона думала, що одразу все й пояснить. Пояснить тихо, логічно. Розкаже, як їй думалося, що він помре, коли йому було п’ять рочків, про те, що вона б збожеволіла з горя, адже втратила чоловіка лише за два роки до того. Про те, як вона зрозуміла, що дитину може захистити лише любов та пильність; розповіла б про те, що дитину потрібно доглядати, як сад, — що її потрібно полоти, угноювати, а іноді й проріджувати та обрізати зайве, як би при цьому не боліло. Вона б розказала, що іноді дитині (а особливо такій тендітній дитині, як Едді) краще думати, що вона хвора, аніж хворіти насправді. Вона б завершила промову істиною про нетямущих лікарів та чудодійну силу любові. Соня б сказала, що в нього є астма, вона це знає, і байдуже, що думають лікарі, байдуже, що вони йому виписують. Вона б сказала, що ліки робляться не тільки в ступках дурнуватих всюдисущих аптекарів. «Едді, — сказала б вона, — це ліки, бо ліками їх зробила материнська любов, і так і буде, якщо ти дозволиш мені, якщо тобі хочеться, аби я й надалі піклувалася про тебе. Такою силою Бог наділяє всіх турботливих матерів. Прошу тебе, Еддічку, серденько моє, благаю, повір».

Та насправді вона й слова не промовила. Страх був надто сильний.

— Та може бути, що нам і говорити про це не варто, — продовжував Едді. — Містер Кін міг просто пожартувати зі мною. Іноді дорослі… ну, люблять пожартувати з малечею. Бо діти повірять у що завгодно. Це зовсім не гарно, проте інколи дорослі поводяться саме так.