Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

— Я т-теж так г-г-гадаю, — сказав він.

Вони підійшли до дверей у кінці коридору, і поки Бен дивився, як Білл засовує палець у дірку від стержня дверної ручки, він зрозумів, що все скінчиться тут — за цими дверима не буде жодних фокусів. Запах погіршився, і відчуття двох вируючих ворожих сил зміцніло. Бен глянув на Едді — одна рука була в гіпсі й висіла на перев’язі, а здоровою правицею він стискав інгалятора. Тоді він глипнув на Беверлі, яка стояла з іншого боку — бліде обличчя, у руках затиснута рогачка, що скидалася на пташину кістку-вилочку. «Якщо нам доведеться тікати, я тебе захищу, Беверлі, — подумав Бен. — Присягаюся».

Певне, вона почула його думки, бо повернулася до нього й слабко всміхнулася. Бен посміхнувся у відповідь.

Білл штовхнув двері. Завіси глухо крикнули й замовкли. Ванна кімната… та щось із нею було не те. «Тут щось розбили, — ось що одразу подумалося Бенові. — Не пляшку з-під випивки… та що ж тоді?»

Усе було всипане білими скалками й черепками, що зловісно виблискували. А тоді до нього дійшло. Якась повна дурня й божевілля. Він засміявся. До нього приєднався Річі.

— Здається, тут у когось дупа вибухнула, — сказав Едді.

Майк теж захихотів, киваючи головою. Стен усміхнувся. Лише Білл із Беверлі залишалися так само похмурими.

Розкидані підлогою білі уламки були скалками порцеляни — то вибухнув унітаз. Зливний бачок кривобоко стояв у калюжі води. Він не впав лише тому, що туалет розташовувався в кутку кімнати, і бачок п’яно прихилився до стіни.

Вони юрбилися позаду Білла з Беверлі; під підошвами черевиків скрипіли шматки порцеляни. «Що б це не було, воно розбомбило цей бідолашний туалет к бісовій матері», — подумав Бен. Він уявив, як Генрі Баверз кидає до унітаза дві чи три своїх «М-80», загрюкує кришку й притьмом вискакує з ванної. Від цього міг статися цей катаклізм? Йому на думку спадав лише динаміт. Він бачив кілька крупніших черепків, та їх майже не було — лишилися самі друзки, схожі на стріли для духової рушниці, і вигляд вони мали зловісний. Шпалери (переплетіння троянд і танцюючі ельфи, як і в коридорі) по всій кімнаті були поцятковані темними дірочками, немов від стрілянини з дробовика, та Бен знав, що то були скалки порцеляни, загнані в стіни силою вибуху.

У кімнаті стояла ванна на звірячих лапах, і між тупими кігтями виднівся старезний бруд, що, певне, збирався там не одне покоління. Бен зазирнув до неї та побачив на дні розводи застарілого осаду й піску. Зверху висіла іржава душова лійка й сліпо дивилася вниз. Над ванною висіла прочинена аптечка, виставляючи напоказ порожні полиці, — там, де колись стояли пляшки, виднілися маленькі іржаві кола.

— Великий Білле, на твоєму місці я 6 не підходив! — почувся різкий голос Річі, і Бен розвернувся.

Білл саме підходив до краю стічної діри, над якою колись стояв унітаз. Він нахилився над нею… а тоді повернувся до решти.

— Я ч-ч-чую ш-шум н-н-насосів… так с-само, й-й-як і в Пу-пу-пустовищі!

Бев підійшла ближче до нього. Бен ішов за нею назирці — і так, він чув це гупання. Однак луна спотворювала його, і шум був зовсім не схожий на звук роботи механізмів. Звучав він, як щось живе.

— Воно ви-ви-вилізло з-з-звідти, — сказав Білл. Його обличчя й досі було мертвотно-блідим, та очі палали від збудження. — Т-т-того дня Воно в-в-вилізло з-звідти, і звідт-ти ж В-воно за-завжди п-п-приходить! З к-к-каналізації!

Річі кивнув.

— Ми стояли в підвалі, та Його з нами не було — Воно спустилося по сходинках. Бо вилізти Воно могло тільки звідси.

— Це Воно таке наробило? — спитала Беверлі.

— Га-гадаю, Во-воно п-п-поспішало, — серйозно відказав Білл.

Бен зазирнув до діри. Вона мала діаметр у три фути й була чорною, як штольня. Внутрішня поверхня труби була вкрита осадом, про походження якого Бен і знати нічого не хотів. Те гупання линуло догори гіпнотичною пульсацією… і зненацька він щось побачив. Сприймав він його не фізичними очима (принаймні, не спершу), а внутрішніми, глибоко захованими в його свідомості.