Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

Бен нахилив міну над ливником. Інші дивилися, як струмочок рідкого срібла побіг до форми. Бенові рухи були чіткими й точними — він не розлив ані краплі. На мить він відчув дивну наелектризованість. Здавалося, усе навколо збільшилося, немов він дивився крізь призму потужного білого сяйва. У ту мить він почувався не як звичайний товстун на ім’я Бен Генксом, який носив светри, аби приховати своє черево й цицьки, — він почувався Тором, який громом та блискавицею орудує в кузні богів.

А тоді це відчуття зникло.

— Окей, — сказав він. — Мені треба знову нагріти срібло. Хто-небудь, встроміть у носик ливника цвяха чи щось таке, а то заклеїться.

Стен зробив, як він звелів.

Бен затиснув розполовинену міну в лещата і взяв у Едді пальника.

— Окей, — мовив він, — номер два.

І повернувся до роботи.

4

Десять хвилин по тому все було готово.

— Що тепер? — запитав. Майк.

— Тепер з годину пограємо в «Монополію», — відказав Бен. — Кулі тим часом застигнуть. А тоді я розколю форми зубилом — і фініта.

Річі стурбовано глипнув на свій тріснутий «Таймекс» — годинника лагодили безліч разів, та він цокав собі далі.

— Білле, а коли повернуться твої предки?

— Не ра-ра-раніше д-десятої, а то й о п-пів на од-од-одинадцяту, — сказав Білл. — В-вони на п-п-п-подвійному с-сеансі в А-а-а…

— В «Аладдіні», — докінчив за нього Стен.

— Ага. А потім вони ще на п-п-піццу заїдуть. Майже за-завжди так р-роблять.

— Значить, у нас купа часу, — сказав Бен.

Білл кивнув.

— Пішли до хати, — мовила Бев. — Хочу додому подзвонити. Я обіцяла. І щоб усі мовчали. Він думає, що я в Громадському центрі і що мене підвезуть.

— А що, коли він захоче підібрати тебе раніше? — запитав Майк.