Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

— Ну, гаразд. Ще одна оповідь, поки не пробила північ. Щоб ми не змерзли. Зробити кулі запропонували Білл з Річем…

— Так, проте це була Біллова ідея, — уточнює Річі. — Спершу його це дуже бентежило.

— Просто я п-пе-переймався, що…

— Гадаю, це не так важливо, — каже Бен. — Того липня ми добряче посиділи в бібліотеці. Ми намагалися з’ясувати, як робляться срібні кулі. Срібло я мав — у мене були чотири срібні долари, батьківські долари. Білл рознервувався, загадуючись, що буде, якщо на нас полізе якась потвора, а пістоль дасть осічку. Та коли ми побачили, як Беверлі вправлялася з його рогачкою, замість патронів ми вирішили зробити самі кулі. Тож ми зібрали всі причандали і зустрілися в Білла. Едді, і ти там був…

— Сказав матері, що йду грати в «Монополію», — відказав Едді. — Рука боліла, як годиться, та я не міг не прийти. Ох і розлютилася вона… І щоразу, як позаду чулися кроки, я аж підскакував — думав, що то Баверз. Такі фокуси моїй руці не дуже подобалися.

— А вийшло так, що ми лише стовбичили навколо Бена й дивилися, як він відливає кулі, — шкіриться Білл. — Гадаю, Бен міг навіть справжні патрони зробити.

— Ой, я б не був таким впевненим, — каже Бен, хоча насправді він знав це ще тоді.

Він пригадує, як тоді почало вечоріти (містер Денбро пообіцяв розвезти всіх по домівках), як у траві співали цвіркуни, як за вікнами кружляли перші світлячки. Білл завбачливо поставив у вітальні дошку для «Монополії» і розклав усе так, наче гра в самому розпалі.

Він гарно це пам’ятає. А ще в нього перед очима Заків робочий стіл, залитий приємним жовтавим світлом. Він пригадує, що сказав тоді Білл: «Треба бути о-о-

2

обережними. Потім треба буде все п-п-поприбирати, а то батя ос-ос…»

Він виплюнув ще кілька «ос», поки врешті спромігся вимовити потрібне слово — «оскаженіє».

Річі вдав, наче витирає щоки.

— Заїкуватий Білле, умити вмив, а рушник де?

Білл замахнувся, ніби хотів його стукнути. Річі зіщулився й завищав своїм голоском а-ля Піканіні[691].

Бен не зважав на їхні витівки. Він дивився, як Білл розкладає на столі інструменти й інше приладдя, і думав, як було б круто й собі мати такого гарного робочого стола. Та головним чином він зосередився на нагальному завданні. Воно було не таким складним, як виготовлення справжніх набоїв, та не варто розслаблятися. Халтура тут не пройде. Його цього не навчали, він просто знав.

Білл наполіг на тому, щоб кулями займався Бен — так само, як він продовжував стояти на тому, що «Вишенька» мала бути при Беверлі. Вони все обговорили до найменших подробиць, та двадцять сім років по тому, коли Бен розповідав цю історію, йому сяйнуло, що ніхто з них навіть не припустився думки, що срібна куля може не подіяти, адже на їхньому боці був авторитет тисячі фільмів жахів.

— Окей, — сказав Бен. Він хруснув пальцями й поглянув на Білла. — Форми в тебе?

— Ой! — підскочив Білл. — Т-т-тримай.

Він сягнув у кишеню, дістав носовичка, а тоді поклав його на стіл і розгорнув. Усередині були дві тьмяні металеві кульки з маленькими отворами в кожній. Форми для куль.