Розділ «Частина третя Дорослі»

Білл подумав: «Зустрівся б ти зі мною ще минулого тижня, мій франкомовний друже».

— Вона так само на своєму місці, але там тепер нема нічого, крім руїн та іржавих рейок. Вантажні потяги більше навіть не зупиняються. Один х’тів купити там землю й забацати оту придорожню розважальну штуку — малий гольф, малі бейсбольні поля під сіткою, гольф-ділянки для початківців, картинг, мікрогольф, халабуду, повну відеоігор, казнашоще, я не знаю — але там зара’ типу велика плутаниця, кому належить та земля. Гадаю, він зрештою її посяде — він парубок настирливий, — але поки що тривають суди.

— І Канал, — пробурмотів Білл, коли вони повернули з Позаміської Централ-стрит на Попасний шлях — який, як і казав Майк, було позначено зеленим дорожнім щитом із написом «ТОРГОВИЙ ШЛЯХ». — Канал так само тут.

— Ейа-б, — відгукнувся таксист. — Оце-то завше буде тут, я гадаю.

Тепер Деррійський торговельний центр опинився по ліву руку від Білла, і, поки вони його минали, він знову відчув ту химерну двоїстість. Коли вони були дітьми, тут тягнулося величезне, буйно поросле травою поле, велетенські соняхи на ньому, киваючи, позначали північно-східний край Пустовища. Поза ним, далі на захід, був Старий Відріг, район, забудований житлами для незаможних. Білл згадав, як вони досліджували це поле, не забуваючи про обережність, щоб не впасти до зяючого провалля підвалів ливарні Кіченера, яка вибухнула у великодню неділю 1906 року. На цьому полі було повно реліквій, і вони відкопували їх зі щирою цікавістю археологів, які досліджують якісь єгипетські руїни: цеглини, ковші, шматки заліза з іржавими болтами, що хилиталися в них, уламки віконних шибок, пляшки, повні якогось не-добери-назви глею, що тхнув, як найгірша в світі отрута. Також щось погане сталося неподалік звідси, у гравійному кар’єрі біля сміттєзвалища, але зараз він не міг пригадати, що саме. Йому згадалося тільки ім’я — Патрік Гамболдт — і те, що там щось було з холодильником. І щось про якогось птаха, який переслідував Майка Хенлона. Що…

Він похитав головою. Уривки. Соломинки серед вітру. Ото й усе.

Тепер уже поля не було, як і решток тієї ливарні. Біллу згадався раптом її величезний димар. Облицьована череп’яною плиткою, закопчена чорною сажею на останніх десяти футах, труба лежала у високій траві, мов гігантська люлька. Якось вони на неї вилазили й прогулювалися по ній, розставивши руки, наче канатохідці, і сміялися… Він струснув головою, немов проганяючи міраж цього торговельного центру, огидного зборища споруд з вивісками: «SEARS», «J. С. PENNEY», «WOOLWORTH’S», «CVS», «YORK’S STEAK HOUSE», «WALDENBOOKS» і десятками інших.

Впліталися у парковки й випліталися з них дороги. Торговельний центр не пропав, бо не був маревом. Пропала ливарня Кіченера, і те поле, що було розрослося довкола її руїн, також пропало. Не спогади, торговельний центр був реальністю.

Проте йому чомусь у це не вірилося.

— От ви й приїхали, містере, — промовив таксист. Він зупинився на парковці біля будівлі, що мала вигляд великої пластмасової пагоди. — Троха спізнилися, але краще пізно, ніж ніколи, чи я не правий?

— Ви цілком праві, — сказав Білл. І подав таксистові п’ятірку. — Решту залиште собі.

— Оце нахер добре діло! — вигукнув таксист. — Якщо вам тре’ буде, щоб хтось вас десь повіз, дзвоніть у «Великі жовті» й замовляйте собі Дейва. Замовляйте мене за іменем.

— Я просто замовлю одного їхнього релігійного парубка, — зауважив Білл, щирячись. — Того, який вже вибрав собі гарну ділянку на «Горі надії».

— Ви втямили, — сміючись, сказав Дейв. — Гарного вам дня, містере.

— Вам теж, Дейве.

Він трохи постояв під легеньким дощиком, дивлячись, як від’їжджає таксі. І зрозумів, що збирався ще дещо спитати в таксиста, але забув… можливо, навмисне.

Він збирався спитати у Дейва, чи подобається йому жити в Деррі.

Білл Денбро рвучко розвернувся і зайшов до «Нефриту Сходу». У тамтешнім холі в плетеному кріслі з величезною розложистою спинкою сидів Майк Хенлон. Він підвівся на рівні, й глибоке почуття ірреальності омило Білла — промилось крізь нього. Повернулося те відчуття двоїстості, але тепер воно було набагато-багато гіршим.

Він пам’ятав хлопчика зростом приблизно п’ять футів три дюйми, стрункого й моторного. Перед ним постав чоловік приблизно п’ять і сім на зріст[475]. Щуплий. Одяг, здавалося, висить на ньому. Рівчачки на його обличчі проказували, ніби цей чоловік має не тридцять вісім чи близького того років, а перебуває на похмурішому боці четвертого десятку.

Мабуть, шок Білла проявився на його обличчі, бо Майк спокійно промовив: