Розділ «Частина третя Дорослі»

(«Баверз, Хаґґінс і Кріс, ой леле! Баверз, Хаґґінс і Кріс, ой леле!»)

і просто через відчуття того, що Деррі холодне, Деррі суворе, Деррі насрати на те, помре хтось із них чи виживе, і, звичайно ж, на те, чи подужають вони Клоуна Пеннівайза. Мешканці Деррі жили-були з Пеннівайзом в усіх його подобизнах довгий час… і, можливо, якимсь божевільним чином навіть дійшли до розуміння його. До вподобання його, до потреби в ньому. Любові до нього? Можливо. Так, можливо, і це також.

То звідки ж цей смуток?

Може, тільки від того, що тутешні переміни такі нудні, скажімо так? Чи, може, від того, що на позір Деррі для нього втратило свій автентичний образ?

Нема вже кінотеатру «Самоцвіт», на його місці парковка («ТІЛЬКИ ЗА КВИТКАМИ» — повідомляє щит на в’їзді, «МАШИНИ ПОРУШНИКІВ БУДЕ ЕВАКУЙОВАНО»). Зникли також «Човник-Чобіток" і "Їдальня Бейлі", які стояли поряд із кінотеатром. Їх замінила філія «Північного національного банку». На безликій споруді з бетоніту стирчить цифрове табло, показуючи час і температуру — останню у двох шкалах, градуси за Фаренгейтом і градуси за Цельсієм. Аптека на Централ-стрит, лігво містера Кіна, де Білл того дня брав для Едді ліки проти його астми, також зникла. Провулок Річарда перетворився на якийсь гібрид під назвою «міні-мол». Зазирнувши туди, поки таксі чекало проти світлофора, Білл встиг побачити крамничку грамплатівок, крамничку натуральних харчів та крамничку іграшок й ігор, яка оголошувала про повний розпродаж «УСІХ ЗАПАСІВ ПІДЗЕМЕЛЬ І ДРАКОНІВ».

Таксі смикнулося, трохи просунувшись уперед.

— Забере якийсь час, — промовив таксист. — Х’тілося б мені, аби ці чортові банки розбили між собою їхні обідні години. Вибачте мою французьку, якщо ви релігійна людина.

— Усе гаразд, — відгукнувся Білл. Надворі було похмуро, а тепер уже й дощ почав потроху бризкати на лобове скло таксі. Радіо бурмотіло про пацієнта якогось закладу для душевнохворих, котрий втік звідти, і нібито є вельми небезпечним, а потім почало бурмотіти про «Ред Сокс», котрі нікому не становили жодної небезпеки. Спочатку зливи, потім прояснення. Коли Беррі Менілоу почав стогнати про Менді[472], яка прийшла й віддала, сама не взявши нічого, таксист рвучко вимкнув радіо.

— Коли вони повиростали?

— Що? Ці банки?

— Угу.

— Ох, та в кінці шіісятих і на початку сімсятих більшість із них, — відповів таксист. Це був дебелий чолов’яга з могутньою шиєю. Одягнений у картату червоно-чорну мисливську куртку. На голові в нього сидів тісно нацуплений флюоресцентно-помаранчевий кашкет[473], закаляний машинним мастилом. — Вони отримали оті гроші, що дають на моде’нізацію міст. З отого, що вони називають «пере’озподіл фінансів»[474]. А як їх розподілили — знесли все. І тоді з’явились банки. Гадаю, тільки вони й могли собі дозволити тут з’явитися. Оце так чортів сю’приз, хіба ні? Моде’нізація міста, кажуть вони. Гівно на тарелі, кажу я. Вибачте мою французьку, якщо ви релігійна людина. Багацько було балачок, як вони збираються оживити середмістя. Ейа-б, оживили просто чудесно. Знесли більшість старих магазинів і наставили купу нових банків та парковок. І знаєте, так само хер знайдеш де щілину, щоб приткнути машину. Варто всю міську раду підвісити за хери. Окрім тієї жінки, місіс Полок, тобто. Її підвісити за цицьки. Хоча, якщо подумати, в неї їх, здаєцця, ’овсім нема. Пласка курва, як та дошка. Вибачте мою французьку, якщо ви релігійна людина.

— Істинно релігійна, — підтвердив Білл.

— Тоді вилізайте геть із моєї машини та йдіть собі до йо’аної церкви, — гукнув таксист, й обидва вибухнули реготом.

— Ви тут давно живете? — спитав Білл.

— Усе життя. Народився в Деррійському міському шпиталі, та й рештки мої поховають нахер на цвинтарі «Гора надії».

— Так тому й бути, — зауважив Білл.

— Йо, авжеж, — погодився таксист. Він відкашлявся, опустив вікно й харкнув у дощове повітря надзвичайно великим жовто-зеленим згустком. Його поводження, задерикувате, але чимсь привабливе — майже грайливе — було з роду похмурої веселості. — Тому хто підхопить оте, не тре’ буде цілий тиждень купувати собі йобану жувальну гумку. Вибачте мою французьку, якщо ви релігійна людина.

— Не все тут змінилося, — промовив Білл. Тим часом як вони їхали вгору по Централ-стрит, гнітючий парад банків і парковок зникав позаду. Подолавши пагорб повз «Перший національний», вони потроху почали набирати швидкості. — Он «Аладдін» ще стоїть.

— Йо, — підтвердив таксист. — Але тільки дивом. Мудаки х’тіли і його знести також.