Розділ «Частина третя Дорослі»

— Так, мабуть, саме так.

— Їжа хоч добра?

— Я не знаю, — відповів Майк. — А як у тебе з апетитом?

Білл пихнув димом, напіврозсміявшись-напівзакашлявшись:

— От він не дуже добрий, старий друже.

— Йо, — відгукнувся Майк. — Он воно як.

— Опівдні?

— Краще о першій, я гадаю. Подаруємо Беверлі трохи часу виспатися.

Білл погасив сигарету.

— Вона заміжня?

Майк знову завагався.

— Ми все з’ясуємо там, — сказав він.

— Це наче через десять років після закінчення школи повертатися туди на зустріч випускників, ні? — промовив Білл. — Побачиш, хто потовстішав, хто полисів, хто має д-д-ітей.

— Хотілося б мені, аби це було так, — промовив Майк.

— Йо, мені також, Майкі. Мені також.

Він поклав слухавку, довго простояв у душі й замовив сніданок, якого не хотів і в якому тільки поколупався. Атож, апетит у нього був зовсім недобрий.

Білл набрав компанію «Великі жовті таксі» й попрохав забрати його о чверть до першої, вважаючи, що п’ятнадцяти хвилин буде цілком достатньо, щоб підвезти його на Попасний шлях (як з’ясувалося, він був абсолютно неспроможний думати про цю дорогу як про Торговий шлях, навіть коли побачив той торговельний центр на власні очі), але Білл недооцінив дорожній рух обіднього часу й те, як сильно виросло Деррі.

У 1958 році воно було маленьким містом, та й поготів. У межах офіційної території самого Деррі тоді було тисяч тридцять мешканців та ще, можливо, тисяч сім у сусідніх містечках поза цими межами.

Тепер воно стало справжнім містом — дуже маленьким містом за стандартами Лондона чи Нью-Йорка, проте цілком пристойним за стандартами Мейна, де Портленд, найбільше в штаті місто, могло похвалитися всього лиш трьомастами тисячами.

Поки таксі повільно рухалося Головною вулицею («Ми над Каналом зараз, — думав Білл, — його не видно, але він там, унизу, тече в темряві»), а потім завертало на Централ-стрит, перша його думка була цілком передбачуваною: як багато всього змінилось. Але разом із тією передбачуваною думкою надійшов глибокий смуток, якого він аж ніяк не очікував. Білл згадував власне дитинство тут як лячний, незатишний час… не тільки через літо 1958 року, коли їхня сімка постала лицем до лиця з тим жахом, але й через смерть Джорджа й те глибоке обмарення, в яке, здавалося, запали його батьки після тієї смерті, через постійне глузування з його заїкуватості, через Баверза, Хаґґінса й Кріса, що постійно шукали, як би утнути йому капость після тієї битви камінням у Пустовищі