Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Гірську гаубицю може тягти за собою кінь. Техаська армія завжди використовувала цю зброю проти мексиканців.

Від цього пагорба до селища був десь фарлонг. Я раптом збагнув, що в таборі бачив зовсім не кулі від мушкетів, а картеч. Якщо з гірської гаубиці вистрелити картеччю — це буде все одно що залп із двохсот рушниць одночасно. Мій батько про таке казав «десниця Господня».

— Тіететі, — похитав головою Тошавей, — це все, як не крути, дуже дивно. Як, наприклад, вони спромоглися непомітно притягти сюди гармати? І чому вони взагалі їх за собою тягали? Наче були впевнені, що знайдуть тут індіанців! Дивна річ. Я б сказав, що хтось показував їм дорогу.

— Вони притягли гармати на пагорб, коли було темно.

— Це я розумію, але діяли вони так, ніби точно знали, що тут є індіанське селище, — сказав він, обводячи поглядом руїни табору. — На превеликий жаль, майже всі загиблі чоловіки падали обличчям у багаття, і тому я не знаю, чи був серед них мій двоюрідний брат. Але я впізнав серед жіночих трупів його дружину та двох доньок.

Урешті-решт наші воїни зайшли в річку та позмивали із себе попіл і згуслу кров. А перед тим, як поїхати звідси, ми знайшли товсту тополю й за допомогою томагавків зробили на ній рівну ділянку. А тоді нашкрябали послання для тих команчів, які, можливо, сюди ще повернуться. Написано там було про все, що тут сталося, також була зазначена кількість людей, яких ми поховали.

Наступної ночі ми побачили вдалині багаття й одразу зрозуміли, що це робота «блідолицих»: вони завжди розпалюють вогнища вдвічі більші, ніж необхідно. Це могла бути тільки армія, тому що стільки рейнджерів у всьому Техасі точно б не назбиралося.

Хтось висловив думку, що непогано було б підібратися до солдатів непоміченими та викрасти їхніх коней. Але ми все-таки вирішили, що це буде надто небезпечно, — краще вже роздобути коней у мексиканців. Замість спання ми їхали всю ніч, щоб збільшити відстань між нами та солдатами. Річку Пекос ми перетнули, ще нікого не зустрівши, але помітили свіжі сліди підкованих коней. Це був, мабуть, невеличкий гурт мандрівників, і дехто з воїнів запропонував наздогнати їх. Однак армія перебувала ще недостатньо далеко від нас, тож було прийнято рішення дати мандрівникам спокій. Вибравшись із долини Пекос, ми виїхали на суху рівнину, де з рослинності траплялися лише невеличкі купки дубів, мескітових дерев і акацій, а ще де-не-де попадалися кедри. Ми не робили довгих привалів, доки не доїхали до гір Девіс, де знову затіяли суперечку. Цього разу — про те, якою дорогою їхати далі: добре знайомим шляхом, що пролягав повз Президіо-дель-Норте, або ж через гори (це треба було просуватися далі на схід). Перша дорога була легша — без важких підйомів, та й води було вдосталь, як і трави для коней; обравши ж другу, ми менше ризикували б наштовхнутися на білих. Юні воїни, які жадали скальпів, дуже наполягали на першому варіанті, тож ми таки вирішили поїхати знайомою дорогою.

Місто об’їхали стороною, поступово заглиблюючись у річкову долину. А тоді переправилися через річку, і — знов у гори. Десь за один день їзди від кордону була розташована латифундія, де, як ми знали, тримають тисячний табун коней.

При латифундії було невеличке селище. Ми залишили наших коней із кількома підлітками (вони були кращими вершниками й стрільцями, ніж я, зате свого першого скальпа, на відміну від мене, ще не здобули).

Воїни, серед яких був і я, вибрали найкращих коней із нашого табуна та пофарбували обличчя й тіла червоним, чорним і жовтим. А потім наділи на руки срібні й мідні браслети та прикрасили кінські гриви пір’їнами. Тошавей звелів мені взяти поні з чорними вухами та великим «щитом» на грудях (я довгенько його розфарбовував). Я тричі випорожнився, востаннє — уже лише водою, а тоді спостерігав за Тошавеєм і Неекару. Тошавей весело перемовлявся з воїнами, перевіряючи, чи готові вони до нападу на селище. А Неекару був дуже серйозний та мовчазний; він теж збігав до кущів, а за кілька хвилин — іще раз. Я спробував з’їсти трохи м’ясного порошку, та не зміг: у роті було надто сухо. Та я не переймався через це — так-бо було навіть краще: якщо є ризик, що тебе поранять у живіт, — то нехай він буде порожнім.

Сонце вже сідало, коли в селищі пролунав голосний дзвін, що, найімовірніше, означав усього-на-всього «вечерю подано». Та команчі подумали, що це сигнал тривоги, бо наше перебування тут більше не таємниця. Тож ми хутко повсідалися на коней та й поскакали прямісінько до селища. Деякі воїни мали при собі короткоствольні дробовики чи револьвери, але більшість тримала напоготові луки й стріли (шість стріл — у руці, сьома — уже на тятиві; сагайдак — за спиною). Для захисту всі ми взяли із собою щити. Віжки зав'язали так, щоб не плуталися, тож триматися й керувати конем можна було лише коліньми.

Призахідне сонце світило нам у спину, коли ми без зайвого шуму пробиралися крізь чагарники. Доїхавши майже до самісінького селища, ми пустили коней галопом і перетнули невеличку ділянку просто неба з гучним бойовим кличем, — наче святкували якусь вельми визначну подію. Деякі з мексиканців, одягнених у все біле, умить поховалися в заростях чапаралю з вигуками Лос барбарос!, а хтось із них вистрелив із рушниці, сховавшись у вузькому проході між двома будиночками; з одного вікна показався мушкет. Я прицілився трохи лівіше ствола того мушкета й вистрелив, але мій кінь біг надто швидко, тож влучити в ціль мені не вдалося. Тоді я замість рушниці взяв лука — саме коли ми виїхали на широку головну вулицю з біленькими глинобитними будиночками. Я подумав про те, скільки ж тут живе людей, а тоді побачив дим від пострілів. Але тріску від них я не почув — ці звуки заглушив бойовий клич команчів. І я подумав, що жодна куля не влучить у мене, тож боятися нічого. Час наче сповільнив свій біг, і я бачив усе довкола дуже чітко. Бачив кожен камінчик і грудочку землі; стріли, що градом сипалися на людей, які видерлися на дахи чи сховалися за стінами; хлопчика з рушницею в руках, у якого з голови злетів капелюх. Він хотів знову надіти капелюха, та ось у нього влучила стріла, потім — іще одна. Йому ще вдалося добратися проходу між двома будинками.

Ось ми вже дісталися іншого краю селища. Вулиця тут, власне, була тільки одна, тож я розвернувся й помчав назад. Раптом якийсь дідок вийшов на дорогу й вистрелив у мене з пістолета. Куля просвистіла дуже близько, та не влучила. Я не встиг навіть прицілитися лука — мій кінь сам помчав просто на старигана, судячи з того звуку, що я почув, устати на ноги йому вже не судилося. Потім я, проїжджаючи повз довгу глинобитну стіну, побачив шматочки штукатурки, що розліталися на всі боки. І зрозумів, що це мексиканці стріляють у мене. Але через деякий час я збагнув, що неушкодженим доскакав до кінця вулиці.

Ураз я помітив, що за мескітовим деревом сховався чоловік, одягнений у чорне. Він саме випускав залп зі своєї гвинтівки, коли я двічі вистрелив у нього з лука. Обидві мої стріли заплутались у гілках, але тут просто з-за моєї спини вилетіла третя. Вона проскочила саме між гіллям, і чоловік упав на спину. Я почув бойовий клич Тошавея та, обернувшись, побачив, як він радісно здійняв угору свого лука, а тоді роззирнувся навколо, шукаючи нову ціль. Збагнувши, що досі випустив із лука лише дві стріли, я поквапився наготувати інші. Аж тут мій власний щит учистив мене по носі. Я побачив чоловіка в білій сорочці, який щойно вистрелив із мушкета (це його куля потрапила в мій щит), і миттю випустив у нього стрілу. Упустивши свою зброю, він невпевнено позадкував, а затим побіг у зарості чапаралю. Моя стріла стирчала в нього спереду; я випустив іншу, і вона влучила йому в спину, та він усе одно втік. Раптом я зрозумів, що мій кінь стоїть на місці, і пришпорив його, направивши назад — до протилежного кінця вулиці.

Далі все було схоже вже не на організовану атаку, а на якийсь скажений вихор зі стріл, куль, коней та людей. Я їхав, і стріли пролітали повз мене, потрапляючи в мексиканців. Тільки-но я глянув на якогось чоловіка — його проштрикнула стріла; перевів погляд на іншого — стріла потрапила і в нього. І так — ще кілька разів. Мені ненароком спало на думку, що я наче караюча рука самого Творця. Та потім я все-таки виставив уперед щита, згадавши, що ним треба ще й крутити. І якраз вчасно — щит знову вперіщив мене по голові. Я швиденько змахнув з очей сльози та погнав коня галопом, і вмить у щит влучила третя куля, відтак — четверта. Невпинно крутячи щитом, я пригнувся, доскакавши так до кінця вулиці, після чого звернув у зарості чапаралю, щоб трохи віддихатися.

Раптом я побачив жінку з маленькою дитиною на руках. Вона бігла просто на мене — мабуть, з переляку не розбирала дороги. Мій кінь помчав, щоб розтоптати жінку, та я притримав його, даючи їй дорогу. Потім покружляв якийсь час у чагарниках, а тоді знову розвернув коня до селища. Там я вже побачив лише мертві людські тіла та команчів, які, позлізавши з коней, знімали зі своїх жертв скальпи. Багатьох із наших воїнів я тут не помітив — напевно, вони кудись від’їхали. Ярдів за п’ятсот — у великому будинку якогось власника ранчо — точилася бійка. Лунали постріли. Чоловік із мушкетом вискочив з-за стіни, роззирнувся довкола, а потому чкурнув до чапаралю. Я пустив у нього стрілу, та вона лише порвала йому сорочку: як і більшість моїх пострілів, цей був страшенно невдалим. Я зупинив коня й почекав близько хвилини. Нічого не відбувалося, і я помчав просто до будинку, де не вщухала стрілянина.

Індіанці (їх було близько десяти чи дванадцяти) оточили будинок, безперервно стріляючи з луків, а іноді — ще й із рушниць. Господарі були ще живі й неушкоджені, бо активно відстрілювалися з вікон і амбразур. Щоправда, на кам’яному патіо — поряд із невеликою ручною гарматою, шомполом та перевернутим бочонком із порохом — лежали двоє мертвих чоловіків.

Майже всі команчі переганяли тутешніх коней до нашого табуна. Оскільки я аж ніяк не хотів брати участь у штурмі будинку, то хутко від’їхав подалі — допомагати воїнам, які збирали докупи коней.

Нам довелося їхати цілісіньку ніч без перепочинку, проте всі мали чудовий настрій. Ще б пак — ми здобули тисячу коней, а цього було цілком достатньо, щоб у нашому племені знову запанував добробут. А мої думки були зайняті зовсім іншим — я згадував події минулого вечора. Згадав чоловіка, якому вистрелив у живіт і спину. І старого, який загинув під копитами мого коня. І тих, у кого я стріляв, та не був певен, що влучив. Усі вони, либонь, уже мертві. Під час нападу на селище я вбивав, та жодного разу не відчув такого надзвичайного піднесення духу, як тоді, коли переміг делавара (я засумнівався, чи взагалі зможу колись відчути таке знову). Мені довелося заспокоювати себе думками про те, що мексиканці, якби могли, зробили б зі мною те саме, що і я з ними. Мій батько завжди казав, що цей народ не менше за індіанців полюбляє катувати людей.