Філіпп Майєр Син

Син

— Та послухай ти! — урвав його мову Неекару. — Часи настали зовсім інші — визнаємо ми це чи ні. Пенатеки…

— Біс із ними, тими жалюгідними пенатеками! Вони були не ким іншим, як таї-і білих, і отримали по заслузі.

— Їх було вчетверо більше, ніж нас.

— І вони були підстилками для білих — тому й підхопили від них заразу.

— Та невже? Ті, що прославилися найбільш вдалими походами на білих, — були їхніми підстилками?

— Вони вже з десять років не ходили в походи!

— І ще вони мали величезні табуни коней.

— Неекару, ми всього-на-всього один невдалий рік пережили. А ти скиглиш, наче плаксива скво, — замість того щоб співати вохо хубійя. Розпускатимеш і далі нюні — залишайся краще в таборі, бо хтось із воїнів урешті жбурне в тебе томагавком, і все.

— Якщо цей похід виявиться таким самим, як той, — у мене нікому буде жбурляти томагавком.

— Не слухай його, Тіететі, — похитав головою Ескуте, — бо заразишся цими нюнями й загинеш. А ти, я впевнений, маєш обов’язково повернутися з походу з тисячним табуном коней і сотнею скальпів. І ще півсотні полонених-мексиканців із собою привезеш, ось що. А балачки нікому не потрібні.

— Що ж, нехай так, — сказав Неекару.

— Моя рука болить так, що я не можу спати. Але я не рюмсаю, мов мала дитина. Убий скільки завгодно мексиканців і помри героєм — мені начхати, що ти робитимеш. Але тільки не скигли. Бо краще вже було б, якби ти собі горлянку одразу перерізав, а ще — усім, хто так само скиглить.

Тошавей покликав мене — певно, для серйозної розмови.

— Ми не збираємося нападати на білих, — сказав він. — Але…

— Через мене можеш не хвилюватися, — відповів я.

— От і добре, — почухавши підборіддя, він обвів поглядом селище, яке стало помітно меншим порівняно з минулим роком. — Якби ти, Тіететі, народився років на двадцять раніше. Ото були справді гарні часи! Коли ми вирушали в похід, вовки зграями йшли за нами: вони-бо знали, що їм буде чим поживитися. Та, можливо, це все ще повернеться.

Ми спустилися з плоскогір’я й поїхали далі, повз меси та каньйони. З дерев тут росли переважно тополі й дуби; серед високої трави полум’яніли жовтогарячі острівці чудових гайлардій.

У верхів’ях Сан-Саби жили Тошавеєві родичі. Коли ми дісталися їхнього табору, то побачили там замість живих людей близько сімдесяти скальпованих трупів. Серед них було кілька воїнів, але більшість — жінки, діти й люди похилого віку. Тошавей упізнав своїх родичів. Це було невеличке плем’я, що відкололося від котсотеків. Багато з ким із жінок та дівчат учинили так само, як із моїми матір’ю та сестрою. Ми весь день ховали їхні тіла та фрагменти тіл.

— Тутешні чоловіки, мабуть, кудись поїхали і ще нічого не знають, — сказав Пізон.

Усюди були сліди чобіт, пошитих в Остіні, Сан-Антоніо чи якомусь зі східних міст; добре видно було також сліди підкованих коней. Тут і там валялися кулі з мушкетів. Тіпі, зброя, різноманітне приладдя — усе це було вкинуте в багаття й спалене. Я не тямив себе від сорому, та мої супутники з кам’яними обличчями стояли поряд. Лишень хтось мовив, що якісь кілька років тому найближчі поселення білих були за сотні миль звідси. І те, що цей табір знайшли, — дуже поганий знак.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 100. Приємного читання.