Розділ «Філіпп Майєр Син»

Решту вечора я провів на терасі, слухаючи спокійнісіньку розмову полковника, шерифа і Чарлза про те, як би їм краще владнати цей інцидент. Сонце сідало, і небо поступово забарвлювалося в криваво-червоний колір. З-поміж нас чотирьох символічність тут помітив лише я, бо сидів дещо віддалік і не був аж так зайнятий розмовою.

Послухаєш полковника й шерифа — і станеш думати, що загибель Датча була чим завгодно — нещасним випадком, ударом блискавки, карою Господньою, — але тільки не вбивством, у якому винен мій син. «Він мусив це зробити, бо послуговувався інстинктом самозбереження!» — підтакував полковникові п’яненький уже шериф.

Я міг би й утрутитися в цей злагоджений дует, щоб нагадати їм, що вся історія людства — це прямий шлях від тваринних інстинктів до логічного мислення, від невігластва до отримання знань. Якщо маленьку пантеру кинути напризволяще посеред незайманої природи — з неї виросте цілком нормальна тварина. Якщо ж учинити те саме з маленькою дитиною — вона перетвориться на дикуна, який і на людину не буде схожим. І ніколи вже не зможе жити серед людей. Та все одно трапляються ті, що стверджують протилежне — ніби всі ми послуговуємося насамперед інстинктами, як і тварини (вовки, наприклад).

Коли на землю спустилася ніч і правота мого сина стала вже для всіх річчю очевидною, шериф Ґрехем повіз його до Каррізо: мовляв, Чарлі краще заночувати в тюремній камері, але це так, для годиться. Ґленн тримається відсторонено: добре видно, що його, м’яко кажучи, збентежила звістка про вчинок брата.

15 березня 1916 року

Ходив до шерифа, щоб попрощатися з убитим Датчем Голлісом. Він лежав у сараї, обкладений кригою. Неголений, брудний; обличчя й одяг — у крові; кишківник, як і в усіх мертвих, випорожнився сам собою. Яким був цей хлопець років двадцять тому? Дитятком, яке простягало манюні рученята до матері… А потім? Хлопчиком, який поступово підростав, і ось уже — виріс зовсім великим… Раптом згадалося, як він грав на скрипці — разом із братом — у Мідкіффів. Я придивився до темної плямки над його бровою. Куля змусила навіки замовкнути слова й музику, що жили в голові цього хлопця — неймовірно складній машині, яка вже ніколи не запрацює.

Під його сорочкою я помітив щось блискуче — медальйон, як виявилося. Підніс його ближче до очей, та не зміг у напівмороці нічого розгледіти; розірвав ланцюжок, змусивши при цьому голову мерця смикнутися. А тоді швиденько вийшов надвір.

Дорогою додому серце в мене калатало так, ніби я, узявши цей медальйон, скоїв іще страшніший злочин, ніж убивство Датча. Розглянувши цю річ удома, я не знайшов там ні світлини, ні записки, ні пасма волосся. Нічогісінько. Закопав його там, де були поховані Ґарсія — інші наші жертви. І під час цього теж відчував себе злочинцем, якого ось-ось схопить хтось із вартових порядку. Усі люди поділяються на два типи: мисливець і здобич. Так-от, я — точно не мисливець.

16 березня 1916 року

Чарлз повернувся з в’язниці. Тепер йому не можна виїжджати за межі чотирьох округів, де розташовані наші володіння. Та його це не засмучує — він ходить із високо піднятою головою. І мені дуже важко на це дивитися. Суддя Пул запевнив нас, що жодного обвинувачення Чарлзові не висуватимуть. Власне, суддя, шериф і полковник домовилися з усіма, хто, найімовірніше, увійде до складу присяжних.

Хотів би тут написати, що розриваюся між надією на те, щоб Чарлз отримав справедливу кару за свої злочини, і на те, щоб його не карали. Та це було б цілковитою брехнею: я-бо сподіваюся лише на те, що його виправдають. Незважаючи на всі його жахливі діяння, він мій син, якого я сам виростив.

Мені довелося поїхати до міста, бо треба було дещо купити. І я ходив там, насунувши капелюха на очі, адже страшенно боявся, що зіштовхнуся раптом із Естер Голліс — матір’ю Датча та Білла. Увечері, уже повернувшись додому, я з величезним полегшенням згадав, що вона вже кілька років як померла.

Ніхто з наших особливо не стривожений убивством Датча; а мексиканці — найменше. Навіть у коней, мовляв, бувають спалахи гніву. А для внука нашого славетного патрона — це більш ніж природно; а якщо взяти до уваги ще й спекотну погоду, що сама по собі розпалює гнів… Та і як інакше він мав чинити, коли той хлопець на людях зводив наклеп на нього й усю його родину?

Так чи інакше, а Білл і Датч Голліси тепер гниють у землі. Ну хіба ми створені за Божим образом і подобою? У нас є щось від плазунів чи, якщо хочете, від печерних людей, які часто хапалися за списи без жодної потреби. І багато хто з нас із радістю повернувся б до того первісного стану, знову перетворившись на змію, яка зачаїлася в засідці. Щоправда, вони кажуть не «змія», а «лев». Але ж це одне й те саме, бо відмінність між цими двома істотами — здебільшого в зовнішності.

24 березня 1916 року

Суд присяжних обвинувачення проти Чарлза не висунув.

2 квітня 1916 року

Наше ім’я — незважаючи ні на винищення Ґарсія, ні на вбивство Датча Голліса — вимовляють тепер із іще з більшою повагою, ніж будь-коли. Замість того щоб цуратися нас чи заздрити нам, люди розкланюються й висловлюють своє захоплення. Ще б пак — ми, Мак-Каллоу, довели, що кожен, хто щось украде в нас, буде вбитий (як і кожен, хто обливатиме брудом наше добре ім’я, та ще й на людях). Мій батько цілком задоволений таким станом речей. Я сказав йому якось, мовляв, надворі — двадцяте століття…

Так чи інакше, усі вважають нас тепер за якихось напівбогів, які зліплені не з того тіста, що пересічні люди. Якщо ж у їхніх головах промайне бодай найменша здогадка про те, що ми їмо й спимо, як звичайні люди, і нас можна поранити чи вбити, — вони миттю всім гуртом помчать на нас зі смолоскипами й вилами. Або ні — зі святою водою й осиковими кілками.

А тим часом кровопролиття тривають. Учора Панчо Вілья зі своїми повстанцями напав на казарми в Ґленн-Спрінґс. Незважаючи на свою симпатію до мексиканців, я чекаю на прибуття замовлених нами кулеметів «Льюїс» (вони випускають по десять куль тридцятого калібру за секунду) так само нетерпляче, як і полковник. Ці кулемети — справжнє благословення для тих, кого ворог переважає кількістю. Дуже шкода, що їх іще не скоро привезуть: це все через оту війну в Європі.

Назріває велика загроза штурму мексиканськими військами Ларедо — солдатів Карранси по той бік річки стає дедалі більше. Мексиканці стверджують, що справжній кордон між ними й Техасом — це річка Нуесес, тож ми повинні пересунутися туди. А техасці вважають, що істинний кордон пролягає на триста миль південніше нинішнього — десь біля Дуранґо.

Саллі наполягає на тому, щоб ми переїхали до Сан-Антоніо, чи Далласа, чи навіть Остіна, — словом, аби тільки не залишатися тут.

— Ми ж тут — у цілковитій безпеці, — сказав я їй. — Ні ганси, ні мексиканці не доберуться до нас, принаймні найближчим часом.

— Я не через це турбуюся.