— За нами женуться. Чоловік зо сто, а може, і більше.
Ми всі мовчки вирячилися на нього.
— Нас пе-ре-слідують! — скипів Неекару. — Ви почули чи ні?
— Не верещи, наче скво, — пробурчав Пізон.
— Та рушаймо ж скоріше! — не вгавав юний воїн.
— Якого біса ти тут розкомандувався, Неекару? Звідки взагалі могла взятися та сотня вершників, коли ми в мексиканців усіх коней забрали?
— Яка різниця, скільки їх? Може, сто, а може — п’ятдесят. Як іще вам утовкмачити, що ми в небезпеці?
— Ага, отже, спершу їх було сто, а тепер — півсотні. Що ж буде далі? Може, це всього-на-всього п’ятеро дідуганів із табунцем кіз?
— Тошавею, — відмахнувся від Пізона Неекару, — ходімо зі мною, та прихопи свою підзорну трубу, хоча ти й без неї все побачиш.
Неекару поквапився знову зійти на пагорб.
— Правда ж, він поводиться, мов дівчисько? — звернувся Пізон до другого підлітка.
— Я не зміг розібрати, чи є там люди, — відповів той, — але пилюки від кінських копит піднялося чимало. А Неекару, мушу зауважити, бачить краще за мене.
— Та це, мабуть, усього-на-всього якийсь сучий вилупок переганяє худобу.
— Вони їдуть тією ж дорогою, що й ми.
— А що тут дивного? Це єдина дорога, яка веде до сякого-такого струмка. Тут за п’ять миль на всі боки більше немає води, і тому кожна тутешня дика коза користуватиметься саме цим шляхом.
— І все-таки я вважаю, що за нами справді женуться люди, Пізоне.
Він лише відігнав хлопця помахом руки.
— Не ставай таким, як ці шмаркачі, Тіететі. Турбуватися нам і так є про що. А коли ти за кожним кущем бачитимеш ворожу рушницю — дуже скоро втомишся й неминуче проґавиш справжню небезпеку.
Пізон сплюнув собі під ноги.
— Їі-і… — протяг він. — Це мене просто бісить! От коли ми дістанемося Президіо — тоді й буде через що хвилюватися.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 104. Приємного читання.