Чарлз промовчав і цього разу. І я відчув себе зовсім безпомічним — як дуже-дуже багато разів у житті; схоже на те, що всі навколо вважають мене саме таким.
— Цей Голліс отримав по заслузі, — нарешті сказав мій син. — Ти б тільки чув, що він викрикував про нас на все місто!
— Він поховав брата через нас.
— А як щодо мого брата?
Він, пришпоривши коня, наздогнав полковника. Вони кивнули один одному, не перемовившись ані словом: точнісінько таке мовчазне взаєморозуміння, як у полковника з Фінеасом. По моїй спині пробіг неприємний холодок… Я — ось хто повинен був тікати до Мексики…
Чи можливо таке, що Чарлз правий? Саллі, певно, вважає так само… Та чи справді можна поранення прирівнювати до смерті?
Коли ми повернулися додому, там на нас уже чекав шериф Ґрехем. Чарлз умить зблід, мов крейда. Шериф же сказав, що він зовсім нікуди не поспішає і, між іншим, від випивки не відмовиться.
Решту вечора я провів на терасі, слухаючи спокійнісіньку розмову полковника, шерифа і Чарлза про те, як би їм краще владнати цей інцидент. Сонце сідало, і небо поступово забарвлювалося в криваво-червоний колір. З-поміж нас чотирьох символічність тут помітив лише я, бо сидів дещо віддалік і не був аж так зайнятий розмовою.
Послухаєш полковника й шерифа — і станеш думати, що загибель Датча була чим завгодно — нещасним випадком, ударом блискавки, карою Господньою, — але тільки не вбивством, у якому винен мій син. «Він мусив це зробити, бо послуговувався інстинктом самозбереження!» — підтакував полковникові п’яненький уже шериф.
Я міг би й утрутитися в цей злагоджений дует, щоб нагадати їм, що вся історія людства — це прямий шлях від тваринних інстинктів до логічного мислення, від невігластва до отримання знань. Якщо маленьку пантеру кинути напризволяще посеред незайманої природи — з неї виросте цілком нормальна тварина. Якщо ж учинити те саме з маленькою дитиною — вона перетвориться на дикуна, який і на людину не буде схожим. І ніколи вже не зможе жити серед людей. Та все одно трапляються ті, що стверджують протилежне — ніби всі ми послуговуємося насамперед інстинктами, як і тварини (вовки, наприклад).
Коли на землю спустилася ніч і правота мого сина стала вже для всіх річчю очевидною, шериф Ґрехем повіз його до Каррізо: мовляв, Чарлі краще заночувати в тюремній камері, але це так, для годиться. Ґленн тримається відсторонено: добре видно, що його, м’яко кажучи, збентежила звістка про вчинок брата.
15 березня 1916 року
Ходив до шерифа, щоб попрощатися з убитим Датчем Голлісом. Він лежав у сараї, обкладений кригою. Неголений, брудний; обличчя й одяг — у крові; кишківник, як і в усіх мертвих, випорожнився сам собою. Яким був цей хлопець років двадцять тому? Дитятком, яке простягало манюні рученята до матері… А потім? Хлопчиком, який поступово підростав, і ось уже — виріс зовсім великим… Раптом згадалося, як він грав на скрипці — разом із братом — у Мідкіффів. Я придивився до темної плямки над його бровою. Куля змусила навіки замовкнути слова й музику, що жили в голові цього хлопця — неймовірно складній машині, яка вже ніколи не запрацює.
Під його сорочкою я помітив щось блискуче — медальйон, як виявилося. Підніс його ближче до очей, та не зміг у напівмороці нічого розгледіти; розірвав ланцюжок, змусивши при цьому голову мерця смикнутися. А тоді швиденько вийшов надвір.
Дорогою додому серце в мене калатало так, ніби я, узявши цей медальйон, скоїв іще страшніший злочин, ніж убивство Датча. Розглянувши цю річ удома, я не знайшов там ні світлини, ні записки, ні пасма волосся. Нічогісінько. Закопав його там, де були поховані Ґарсія — інші наші жертви. І під час цього теж відчував себе злочинцем, якого ось-ось схопить хтось із вартових порядку. Усі люди поділяються на два типи: мисливець і здобич. Так-от, я — точно не мисливець.
16 березня 1916 року
Чарлз повернувся з в’язниці. Тепер йому не можна виїжджати за межі чотирьох округів, де розташовані наші володіння. Та його це не засмучує — він ходить із високо піднятою головою. І мені дуже важко на це дивитися. Суддя Пул запевнив нас, що жодного обвинувачення Чарлзові не висуватимуть. Власне, суддя, шериф і полковник домовилися з усіма, хто, найімовірніше, увійде до складу присяжних.
Хотів би тут написати, що розриваюся між надією на те, щоб Чарлз отримав справедливу кару за свої злочини, і на те, щоб його не карали. Та це було б цілковитою брехнею: я-бо сподіваюся лише на те, що його виправдають. Незважаючи на всі його жахливі діяння, він мій син, якого я сам виростив.
Мені довелося поїхати до міста, бо треба було дещо купити. І я ходив там, насунувши капелюха на очі, адже страшенно боявся, що зіштовхнуся раптом із Естер Голліс — матір’ю Датча та Білла. Увечері, уже повернувшись додому, я з величезним полегшенням згадав, що вона вже кілька років як померла.
Ніхто з наших особливо не стривожений убивством Датча; а мексиканці — найменше. Навіть у коней, мовляв, бувають спалахи гніву. А для внука нашого славетного патрона — це більш ніж природно; а якщо взяти до уваги ще й спекотну погоду, що сама по собі розпалює гнів… Та і як інакше він мав чинити, коли той хлопець на людях зводив наклеп на нього й усю його родину?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 97. Приємного читання.