Так чи інакше, а Білл і Датч Голліси тепер гниють у землі. Ну хіба ми створені за Божим образом і подобою? У нас є щось від плазунів чи, якщо хочете, від печерних людей, які часто хапалися за списи без жодної потреби. І багато хто з нас із радістю повернувся б до того первісного стану, знову перетворившись на змію, яка зачаїлася в засідці. Щоправда, вони кажуть не «змія», а «лев». Але ж це одне й те саме, бо відмінність між цими двома істотами — здебільшого в зовнішності.
24 березня 1916 року
Суд присяжних обвинувачення проти Чарлза не висунув.
2 квітня 1916 року
Наше ім’я — незважаючи ні на винищення Ґарсія, ні на вбивство Датча Голліса — вимовляють тепер із іще з більшою повагою, ніж будь-коли. Замість того щоб цуратися нас чи заздрити нам, люди розкланюються й висловлюють своє захоплення. Ще б пак — ми, Мак-Каллоу, довели, що кожен, хто щось украде в нас, буде вбитий (як і кожен, хто обливатиме брудом наше добре ім’я, та ще й на людях). Мій батько цілком задоволений таким станом речей. Я сказав йому якось, мовляв, надворі — двадцяте століття…
Так чи інакше, усі вважають нас тепер за якихось напівбогів, які зліплені не з того тіста, що пересічні люди. Якщо ж у їхніх головах промайне бодай найменша здогадка про те, що ми їмо й спимо, як звичайні люди, і нас можна поранити чи вбити, — вони миттю всім гуртом помчать на нас зі смолоскипами й вилами. Або ні — зі святою водою й осиковими кілками.
А тим часом кровопролиття тривають. Учора Панчо Вілья зі своїми повстанцями напав на казарми в Ґленн-Спрінґс. Незважаючи на свою симпатію до мексиканців, я чекаю на прибуття замовлених нами кулеметів «Льюїс» (вони випускають по десять куль тридцятого калібру за секунду) так само нетерпляче, як і полковник. Ці кулемети — справжнє благословення для тих, кого ворог переважає кількістю. Дуже шкода, що їх іще не скоро привезуть: це все через оту війну в Європі.
Назріває велика загроза штурму мексиканськими військами Ларедо — солдатів Карранси по той бік річки стає дедалі більше. Мексиканці стверджують, що справжній кордон між ними й Техасом — це річка Нуесес, тож ми повинні пересунутися туди. А техасці вважають, що істинний кордон пролягає на триста миль південніше нинішнього — десь біля Дуранґо.
Саллі наполягає на тому, щоб ми переїхали до Сан-Антоніо, чи Далласа, чи навіть Остіна, — словом, аби тільки не залишатися тут.
— Ми ж тут — у цілковитій безпеці, — сказав я їй. — Ні ганси, ні мексиканці не доберуться до нас, принаймні найближчим часом.
— Я не через це турбуюся.
— А через що тоді? Боїшся, що нашим хлопчикам загрожує небезпека?
— Так. Усім трьом: двом живим і одному похованому.
— З ними все буде гаразд.
— А якщо знову станеться таке, як ото нещодавно? Що як на них нападуть чиїсь брати?
— Чиї? Голлісів більше не залишилося.
— То знайдеться хтось інший.
Я мало не сказав, що такою є ціна за те, що Саллі стала однією з нас, Мак-Каллоу. Та промовчав, бо несила було говорити.
— Мої небожі в Далласі носять зброю, — заговорила вона з помітним зусиллям. — Вони полюють на оленів, і навчаються в школі, і волочаться за розпутними дівками, але… Я ходила до шерифа, щоб побачити того хлопця…
— Датча? — обережно мовив я.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 98. Приємного читання.