Розділ «Філіпп Майєр Син»

У травні ми заходилися планувати новий похід. Нам треба було з чогось жити: минулого року ми й третину людей втратили, і майже всіх коней. І якщо ми й цього року не досягнемо успіху в походах — навряд чи доживемо до наступного. Тошавей, звичайно ж, зібрався їхати, а от Ескуте було наказано залишатися в таборі, бо він не міг стріляти з лука через скалічену руку. Тож замість нього в похід мали взяти мене. Неекару також мусив їхати, але чомусь не радів цьому, на відміну від інших юних воїнів.

— Чого ти так скис? — мовив до нього Ескуте. — Здобудеш у поході юну красуню-мексиканку й подаруєш її мені. І зможеш скільки завгодно слухати, як вона стогнатиме піді мною.

Неекару лишень головою похитав.

— А ну, дай-но вгадаю! — не вгавав Ескуте. — Ти маєш якесь погане передчуття, еге ж?

— Припини, — пробурчав Неекару, указуючи йому поглядом на мене.

— Цей хлопець завжди має якесь погане передчуття, — Ескуте поглянув на мене. — Краще не слухай його.

— Я ж правильно передчував, що минулий похід погано скінчиться.

— О, великий пуа тенапе! Ти вже пробач мені мою коротку пам’ять.

— Та послухай ти! — урвав його мову Неекару. — Часи настали зовсім інші — визнаємо ми це чи ні. Пенатеки…

— Біс із ними, тими жалюгідними пенатеками! Вони були не ким іншим, як таї-і білих, і отримали по заслузі.

— Їх було вчетверо більше, ніж нас.

— І вони були підстилками для білих — тому й підхопили від них заразу.

— Та невже? Ті, що прославилися найбільш вдалими походами на білих, — були їхніми підстилками?

— Вони вже з десять років не ходили в походи!

— І ще вони мали величезні табуни коней.

— Неекару, ми всього-на-всього один невдалий рік пережили. А ти скиглиш, наче плаксива скво, — замість того щоб співати вохо хубійя. Розпускатимеш і далі нюні — залишайся краще в таборі, бо хтось із воїнів урешті жбурне в тебе томагавком, і все.

— Якщо цей похід виявиться таким самим, як той, — у мене нікому буде жбурляти томагавком.

— Не слухай його, Тіететі, — похитав головою Ескуте, — бо заразишся цими нюнями й загинеш. А ти, я впевнений, маєш обов’язково повернутися з походу з тисячним табуном коней і сотнею скальпів. І ще півсотні полонених-мексиканців із собою привезеш, ось що. А балачки нікому не потрібні.

— Що ж, нехай так, — сказав Неекару.

— Моя рука болить так, що я не можу спати. Але я не рюмсаю, мов мала дитина. Убий скільки завгодно мексиканців і помри героєм — мені начхати, що ти робитимеш. Але тільки не скигли. Бо краще вже було б, якби ти собі горлянку одразу перерізав, а ще — усім, хто так само скиглить.