Розділ «Філіпп Майєр Син»

Вчора мексиканські повстанці на чолі з Панчо Вілья вторглися до Нью-Мексико. Двадцятеро убитих. Таке наше сьогодення: майже ніхто з білих носа не потикає на вулицю без гвинтівки чи бодай пістолета.

Німці пообіцяли прислати мексиканцям підкріплення, якщо ті вирішать перетнути кордон. Містечко наше просто шаленіє: ми ж перебуваємо в якихось десяти милях від річки.

Я не кажу вголос про те, що кайзер навряд чи надішле обіцяне підкріплення, оскільки у Франції він щодня втрачає по десять тисяч солдатів. І не кажу також про те, що кількість американців, які загинули в Колумбусі, — приблизно така сама, як кількість мексиканців, яких убивають за одну ніч у Південному Техасі. А навіщо мені взагалі казати про все це? Люди-бо перед обличчям цієї нової загрози нарешті стали жити по-людськи: сусіди, які роками не розмовляли, сьогодні приязно гомонять одне з одним; дружини аж увиваються біля своїх чоловіків; неслухняні діти раптом стали сумлінно робити уроки й вчасно приходити зі школи додому.

За містом знайшли тіла чотирьох підлітків-мексиканців. Ніхто не знає ні їхніх імен, ні імен тих, хто їх застрелив. Наші вакуерос кажуть, що це були фуереньйос — мешканці центральної частини Мексики; хоча трупи були вже такі спотворені, що я просто не розумію, як за ними можна було таке визначити. Про це навіть у газетах не написали. А якби замість тіл цих підлітків знайшли убитих мулів — неодмінно почали б розслідування. Та люди лишень побурчали стосовно великих витрат на поховання, і все.

Побільшало крові на руках родини Мак-Каллоу. Чарлза повезли до Каррізо: він, поїхавши до міста дещо купити, наштовхнувся на п'яного Датча Голліса, хоча був іще тільки полудень. І цей хлопець кинувся обвинувачувати — справедливо, мушу сказати, — нашу родину в різноманітних злочинах, у тому числі — в організованому вбивстві Ґарсія з метою заволодіти їхніми землями.

Зчинилася бійка, одразу ж збіглися охочі подивитися, і Датч добряче віддухопелив Чарлза, який після цього пішов до авто й повернувся з пістолетом. Голліс вийняв із кишені складаного ножа (тепер усі чоловіки носять такі із собою), та мій син вистрелив йому просто в обличчя.

Наш капрал Ґарса прибув саме вчасно, щоб побачити, як із пістолета Чарлза вилітає куля.

«Свята Мадонна! — захоплено казав до мене потім Ґарса. — Рука в нього анітрішечки не здригнулася!»

Наче я мав цим пишатися.

Приїхавши після вбивства додому, Чарлз осідлав свого коня та й гайнув до Мексики. Але ми з полковником перехопили його в кількох милях від річки й переконали повернутися.

— Усе буде гаразд, — мовив я до нього, коли ми розвернули коней.

Він лишень знизав плечима.

— Ми якось виплутаємося із цього, — повторив я.

Чарлз промовчав і цього разу. І я відчув себе зовсім безпомічним — як дуже-дуже багато разів у житті; схоже на те, що всі навколо вважають мене саме таким.

— Цей Голліс отримав по заслузі, — нарешті сказав мій син. — Ти б тільки чув, що він викрикував про нас на все місто!

— Він поховав брата через нас.

— А як щодо мого брата?

Він, пришпоривши коня, наздогнав полковника. Вони кивнули один одному, не перемовившись ані словом: точнісінько таке мовчазне взаєморозуміння, як у полковника з Фінеасом. По моїй спині пробіг неприємний холодок… Я — ось хто повинен був тікати до Мексики…

Чи можливо таке, що Чарлз правий? Саллі, певно, вважає так само… Та чи справді можна поранення прирівнювати до смерті?

Коли ми повернулися додому, там на нас уже чекав шериф Ґрехем. Чарлз умить зблід, мов крейда. Шериф же сказав, що він зовсім нікуди не поспішає і, між іншим, від випивки не відмовиться.