— Ти просто наслухалася дурних балачок старого Фінеаса, — мовив батько.
Він спробував усміхнутися, та не зміг; Джинні відчула, що її лихоманить, — чи не застудилася вона через протяг у потязі?
— …це ранчо — не місце для дівчини з твоїми талантами, — тим часом вів далі батько. — Тож ти вже наприкінці цього літа здобуватимеш вищу освіту. Я, наприклад, у твоєму віці просто не мав такої можливості.
— Твоє життя ніколи не було важчим, ніж моє, — відповіла вона. — А тепер ти їздиш на коні, який коштує двадцять тисяч доларів, і при цьому поводишся так, ніби ми живемо в богадільні. Я добре знаю, що ми втрачаємо щороку чотириста тисяч доларів через твою худобу. Фінеасові набридло без кінця й краю позичати тобі гроші, тож треба негайно щось змінити.
Ось вона й визнала свою зраду.
— Геть з-за столу! — почувся батьків голос.
— Нікуди я не піду, — сказала вона, відчуваючи, що навіть підвестися не зможе, бо ноги не втримають її. — Ти щодня прикидаєшся, ніби працюєш, щоб прогодувати свою родину. А насправді — просто розтринькуєш наші гроші.
— Це мої гроші, а не твої! І ти ще надто маленька, щоб навіть говорити про такі речі.
— Усі наші гроші — надбання прадіда. Ти не заробив із них ані цента.
— Припини негайно!
— Ми не вечеряли разом уже два тижні. Чому? Та тому, що ти маєш час на своїх коней, а на родину — ні. А до того ми не сиділи за одним столом більше ніж п’ять тижнів. І єдине, завдяки чому ти ще можеш гратися у тваринника, — це нафта.
Вона очікувала, що зараз отримає ляпаса. Та батько натомість став навіть спокійнішим.
— Нафта — це джерело грошей, які йдуть на модернізацію нашого ранчо, любонько моя. І завдяки цим грошам нам не доводиться спати просто неба під час перегону худоби: ми можемо сісти в авто й швиденько доїхати до нашої оселі. Літак потрібен для того, щоб оглядати наші землі. Ми-бо не можемо більше дозволити собі наймати так багато об’їзних наглядачів, як раніше.
— А чому б нам не припинити розводити худобу? Тоді ми могли б просто жити на прибутки від нафти.
Він підвівся, розправивши плечі, і підійшов до Джинні. Аж раптом — розвернувся й вийшов з кімнати. Його важкі кроки ніби промовляли: «Цей будинок — досі мій!» Кроки ці все віддалялися, і нарешті вона почула, як грюкнули вхідні двері.
— Ти вчинила безглуздо, — мовила бабуся.
Джинні лишень знизала плечима, думаючи про те, що по-старому тепер ніколи вже не буде. І раптом зрозуміла, що жалкувати нічого. Вона ступила на величезний крок уперед: ще вчора — та навіть годину тому! — їй і на думку не спало б, що можна отаке казати батькові чи будь-кому іншому.
— А я й не знала, що ти його боїшся, — мовила вона до бабусі. — Це тому, що полковник не вписав тебе у свій заповіт?
Стара жінка нічого на це не відповіла.
— Тобі не можна лишатися тут, Джинні, — мовила нарешті бабуся. — А після такого — тим паче.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 93. Приємного читання.